Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

дачів, утупилась у хитромудро освітлену конструкцію. Конструкція обернулася навколо своєї осі, являючи глядацькому оку шість темних постатей.

      – Ось вони, сьогоднішні герої! Оксана, лаборант! Вікторія, вчитель танців! Олександр, водій! Євген, художник-оформлювач! Ігор, сторож у зоопарку! Юрій, склодув! Панове, займайте свої місця!

      Посеред студії височіли шість круглих платформ, оббитих сріблястою фоточутливою тканиною. Шестеро учасників в однакових комбінезонах рушили кожен до свого помосту; усі вони були молоді, років по вісімнадцять, лише одна жінка – з покоління Лідчиних батьків, десь під сорок.

      – Ото ганьба, – сказала мама, розглядаючи іще гарну з себе пані.

      – Любі гості! – промовив хлопець-ведучий, і підсилений мікрофоном звук перекрив гармидер у залі. – Як ви пам’ятаєте, завдання кожного конкурсанта – привернути до себе загальну увагу на максимально тривалий час! Ваша увага – це лазерні промені з ваших кашкетиків, куди погляд, туди й промінчик! Наші прилади фіксують рівень світла на кожному з конкурсантів! Я попрошу операторів показати приз, який чекає…

      – Оце дають, – сказав тато.

      – Машину дають, – зітхнула мама.

      Призове авто було блискучим і округлим, ніби велетенська ялинкова прикраса.

      – Тільки для своїх, напевно, – сказав тато. – Напевно, все підлаштовано.

      Мама гмукнула.

      – Отже! – продовжував хлопець-ведучий. – Любі учасники, за тридцять секунд прозвучить сигнал до початку! Ваш час – три хвилини! Ви маєте зробити все, щоб на вас дивилися! Ви в рівних умовах – однаковий одяг і жодних аксесуарів, так, саме такі умови конкурсу! Кожен із вас підготував нашій публіці сюрприз! Отже, лишилося п'ять секунд… Три секунди… І… Старт!!!

      Лідка мимоволі потяглася вперед. Та таки й було, на що подивитися.

      Світло в студії стало яскравішим. Шість темних постатей на мить застигли непорушно; зринула пісня. Співала жінка – чи то лаборантка, чи вчителька танців. Голос був сильний і високий, заледве не вереск; співачка – а вона виявилася тією самою літньою панею – підтанцьовувала на своїй платформі, задираючи ноги вище голови. Ні, лаборантка так не здужає…

      На секунду вчительку-співачку засипало, ніби блискітками, цяточками поглядів. Лише на секунду, бо друга пані відразу ж пішла ва-банк – розстебнула блискавку на комбінезоні аж до пупа. Погляди-промінчики заметушились; аби не зрадити сподіванок, пані спритно вислизнула з одягу.

      Лазерні промінчики красиво забігали по чорній мереживній білизні.

      – Чи не піти б тобі спати, Лідо, – замислено сказав батько.

      – Мені вже п'ятнадцять, – звикло відрізала вона.

      – Хлопці, ви відстаєте! – гукнула дівчина-ведуча й на мить зробилася природною, певно від азарту. – Ну ж бо, Євгене, Ігорю, Олександре! Юрію, не спіть!

      У кімнаті стояла сутінь; телевізор був джерелом світла, та ще торшер, під яким умостився тато. Лідці зовсім не подобалася ця дурнувата передача – але всі уроки були підготовлені, колготки випрані, вечеря з'їдена й, виходить, час залазити в крісло перед телевізором і ні про що не думати.

      Відпочивати.

      – Лишилося дві хвилини чистого часу! Ну ж бо, хлопці! Ну!

      Учителька танців досі співала, зриваючи голос. Потім кинула мікрофон, лягла на живіт, вигнулась і поклала сідниці собі на голову.

      – Оце так гнучкість, – сказала мама. – Це в її роки…

      Водій стояв на руках, художник-оформлювач гавкав, майстерно копіюючи бульдога, а сторож із зоопарку натягав нижню губу на ніс і навіть вище.

      – Яка гидота, – сказала мама.

      Один із хлопців – здається, майстер-склодув – ніяк не міг долучитися до гри. Несміливо тупцяв на місці, бурмотів і озирався, ніби чекаючи на трамвай. На нього не дивились.

      Найбільше поглядів перепадало лаборантці. її білизна вже валялася на світлочутливому покритті помосту, і те, що відкрилося під мереживом, справді варте було уваги.

      – Це найлегше, – мама позіхнула. – Обов'язково на цьому конкурсі хтось роздягається. Але щоб оголитися зовсім…

      – Лишилося півтори хвилини! – заохочував хлопець-ведучий.

      Гола лаборантка, здавалося, була приречена на перемогу. Хоча танцювала вона так собі, заважало, мабуть, підстрибування пишних принад.

      Секунди збігали. Склодув, блідий, аж синій, усе тупцяв і бурмотів, зате інші конкурсанти перекидалися, видували бульки, нявкали, гризли вени, верещали, зав'язувались у вузол. Лаборантка стрімко втрачала увагу публіки – її голі форми встигли набриднути.

      – Це вона не розрахувала, – співчутливо сказав тато. – Це як біг на довгу дистанцію – не можна викладатися відразу…

      – Лишилося п'ятдесят секунд! – вигукнула дівчина-ведуча.

      Тоді художник-оформлювач, відчуваючи, що перемога вислизає, з криком розстебнув комбінезон, прибрав величної пози й почав мочитися з платформи вниз, із гідною подиву вправністю зображаючи відомий усьому місту фонтан. Струмінь витанцьовував