Паморочливий запах джунглів. Юрій Покальчук

у місті без дозволу, бо за чутками якийсь перекладач ночами ходить по місту. За мною почався негласний нагляд.

      Я виходив із бази і гуляв якийсь час тільки довкола неї. Тут було багато маєтків, у цій околиці жили переважно багаті люди.

      Але цей світ мене практично не цікавив, тут все було більш чи менш схоже на дачі наших заможників. Хіба що природа трохи інша, й люди смагляві і косоокі.

      Мене вабив запах прілості первісного безмовного тропічного лісу, джунглів, які були поруч, але які я бачив доти тільки з вікна авто.

      Я виходив на берег моря і дивився увечері, як місяць кидав своє яскраво-срібне покривало на густу траву, на безсонну чорно-синю гладінь моря, на берег із стіною дерев, переплетених кронами й гілками, і відчував запах первісного багна, природний запах первісності буття. І в усьому цьому була велич, німа велич очікування прийдешньої зустрічі. Здавалося, кожну мить може статися щось незвичайне, чари оживуть і здійсниться нереальне, перетворюючись на з'яви життя.

      Якось я проходив повз один із маєтків поблизу нашої бази і побачив гулянку в саду біля будинку, я вдивився, і раптом серед гостей помітив одного нашого морського офіцера – тут всі були в цивільному. Він теж побачив мене і покликав жестом. Я підійшов.

      – Йди до нас, і нікому нічого не кажи!

      Отже, я не один порушував порядок у совєтській колонії.

      Він трохи знав по-англійськи, і цього було досить. Кожен шукав свого шляху.

      Кожен дрочить, як він хоче. Я дрочу, як я хочу!

      Китаянку звали Мері. Мені не подобалися тут американські імена – вони вбивали для мене екзотичність ситуації, – але це, для багатих особливо, було круто і модно. Ми з нею танцювали цілий вечір, і все сталося без проблем просто у саду під кущами.

      Сад виглядав привидним під місячним сяйвом. Ми вмостилися в глибині саду. Не говорили ні слова. У Мері була тонка ніжна шкіра, і вся вона була дуже біла порівняно з смаглявими індонезійцями, принаймні так здавалося мені під місячним світлом з тих, які я бачив, частин її оголеного тіла. Довкола панувала тиша, чути було тільки наші дихання і шурхотіння моїх колін і ліктів на траві. Всі ці звуки, здавалось, наповнювали сад, й спершу я боявся, що й наші сопіння і зітхання можуть бути почутими кимось, але скоро то вже стало байдуже, бо наближався кінець. І врешті з приглушеними зойками ми скінчили майже разом, вона лиш за мить після мене. І поборсавшись в ній ще хвилину, я вийшов з неї і, відкинувшись навзнак, ліг горілиць і дивився в небо, не одягаючись і не витираючись, враз протверезілий і поглинутий філософськими роздумами. Здавалося, все раптом замовкло і ця тиша заполонила цей двір і сад, і ставала ніби мовчанкою усієї цієї таємничої країни, і проникала, здавалось, просто в серце – таємниця країни, її велич і неймовірна реальність її невидимого життя.

      Я було думав, що тепер вже гарно влаштувався.

      І наступного дня спробував зайти до того будинку, аби якось побачити Мері, але нічого не вийшло. Вона взагалі тут не жила, а була в гостях.

      Виглядало усе досить тупо – погуляли і досить.

      Я ніколи