Паморочливий запах джунглів. Юрій Покальчук

як дресирований дельфін, добряче обідравши собі литки й коліна об численні дрібненькі мушлі, якими був у підводній частині заліплений наш корабель!

      Обдер ноги до крові, захеканий і переляканий, але щасливий, що живий і неушкоджений, намагаючись зберегти залишки своєї крутизни, я відхекався і забажав подивитись на тих потвор, де ж вони пливуть і куди.

      На капітанському місточку двоє стояли з біноклями і дивились у море.

      – Нічого страшного, – сказав капітан-індонезієць. – Це, виявилось, дельфіни!

      – Курва мать! – вилаявся я. – Що ж ви мене так налякали!

      – Всяке може бути. Тут акули невеликі в цьому морі, не з'їдять, але можуть добряче пошматувати, як попадешся! Вони якраз і називаються так, як наш корабель, – баракуди. А поза тим є тут ще і морські змії…

      Тут до мене і дійшло, чому моряки-індонезійці не купаються у відкритому морі!

      Я не раз над цим замислювався – як все здається просто, коли не знаєш, що і як воно тут насправді!

      Ми стояли у відкритому морі ще майже добу – невідомо було, куди плисти, що робити!

      Цирк на дроті!

      Вечір. Я вдивлявся у неймовірні кольори вечірнього неба, які по своїй різкості, контрасту викликали в уяві хіба що картини Реріха, яким не йнялося віри, коли я бачив з них репродукції. Здавалося, що то фантазія художника.

      Насправді ж якісь дурманно-химерні переплетіння червоного, яскраво-синього, зеленого, жовтогарячого, фіалкового і всіх можливих відтінків усіх існуючих і неіснуючих кольорів просто не давали змоги відірватися від споглядання цього марева.

      Врешті сонце сіло.

      Якийсь час я стояв на носі корабля і вдивлявся у масну чорну сонну гладінь моря, яку вперто розрізав ніс корабля, під безмежним і, здавалося, низьким і таємничим зоряним небом. Місячне світло спустилось до нас холодне і бліде. Є щось жахне у місячному світлі, гейби якась безпристрасність невтіленої душі і якась неосяжна таємниця. Місячне світло ніби позбавляє всі матеріальні форми їхньої власної субстанції і надає химерної реальності тільки тіням.

      Я почував себе щасливим. У тому, що мене оточувало, була чарівність невловного, це було часткою мого індонезійського життя, може, саме тут я відчував його квінтесенцію, таємну його істину, приховану за реальністю.

      Стояла якась пронизлива тиша, яку пробивала лиш незмінна вібрація корабля, все ніби завмерло.

      І враз я почув спів.

      М'який, тремтливий юнацький голос виводив якусь лагідну і трохи тужливу індонезійську пісню.

      Я пішов палубою туди, звідки лунав цей спів.

      Треба сказати, що, як виявилось потім, майже всі індонезійці мають чудовий слух і прекрасні голоси. Такого рівня, що, здавалося, мало не кожному йти вчитися співу сам Бог велів. Але життя у всіх різне, і можливості різні, і так далі.

      Отож я почув пісню, яку хтось співав гарним, глибоким, сказати б, теплим голосом.

      Менанті дібава погон Камбоджа,

      Менанті какасі янг ку чінта.

      Що в перекладі означало просто

      Я зустріну тебе під камбоджійським деревом,

      Тебе,