Паморочливий запах джунглів. Юрій Покальчук

один з останніх разів, коли я її відвідував, вона поклала мене голого на ліжку і мить дивилась на мене, вже готового до справи, а потім лягла на мене сама, гладячи мої груди, а потім сіла на мене і, підвівшись на колінах, ввела мого стрижня в себе, поволі із певним напруженням сідаючи на нього.

      Знову це було для мене вперше, і вперше я бачив голу жінку, що займалась зі мною сексом, у її відкритому вигляді, коли вона сама цього хотіла, хотіла кінчити саме зі мною – хоч повії здебільшого намагаються не кінчати з клієнтами, – бо я їй вочевидь подобався.

      І я вдивлявся попри екстатичне задоволення у коливання її маленьких грудей в такт її рухам, у смаглявий колір шкіри, який став для мене дедалі звичніший і ближчий, у її заплющені очі з тоненько вищипаними бровами, в опуклі губи, що починали кривитися в отримуванні задоволення, і врешті в напіввідкритий рот, з якого виступали чудово окреслені білі зуби в мить, коли її пойняло і вона не криючись кінчала водночас зі мною, і я вже бачив щось лиш в окремі миті, як в калейдоскопі, бо сам вже кричав і вищав від найвищої насолоди.

      Потім ми лежали поруч кілька хвилин, і вона обняла мене і не відпускала. І мене пойняв дивний щем. Це ж була проститутка, повія з борделя, її трахали щодня різні чуваки. Звідки в мене оце почуття до неї, яке ще не можна назвати почуттям, але нехай навіть зародок – із вдячності за приємність, із милування нею, гарною і приємною, з екзотики, з небезпеки… Не знаю. Я дивувався сам собі, але я вже хотів її бачити ще раз. Саме її. І бути з нею.

      Це таки справді було тільки ще раз. А потім мене вислали.

      Часу я проводив з нею дуже мало, але він саме тут ставав пливким і м'яким, як на відомій картині Далі, про якого я тоді не мав жодного уявлення. Але відчуття того, що час міняє свої форми і зміст, перевертало в мені всі поняття про реальність.

      Час – це було моє перше входження в піхву Дане, ще без рухів, але кожного разу, коли входив у неї, я втрачав відчуття себе. І час зупинявся і ставав схожим на котеня, чи на срібну кулю, чи на човен на морі. У цьому часі був також я, зовсім інший, і я був сам цим часом, в ньому і над ним.

      Але так само я почувався інколи, самотньо вдивляючись у понічне небо з неймовірно червоним місяцем і густими величезними зорями, зовсім не тими, що в нас.

      Я розшукав Південний хрест і вдивлявся в нього, і час міняв свої обличчя, я вже там, у просторі, і час світився до мене зорею, або янголом, обіймав мене з-за пліч, або ж пролітав наді мною сяючим усміхненим драконом.

      Час у тропіках мене заворожував своєю іншістю. Тропічний час став для мене наркотиком, який я поглинав, не бажаючи нічого іншого зараз, тільки цього обширу світу, тільки цього калейдоскопу марень і видінь.

      Якою реальністю може бути для нашого юнака, який доти ніде за кордоном не був, світ справжніх джунглів – величезних стовбурів дерев до кількадесят метрів височиною, переплетених ліанами і порослих кущами, – пальми, безлисті дерева.

      Такими я побачив яванські джунглі по дорозі з Сурабаї в Джок'якарту.

      Чагарі бананів і папуги всіх кольорів і відтінків, і стадо макак, які перебігають дорогу