Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

зуби, а за… золотий вчинок великого сина. Цього разу Вінграновський підніс чарочку якось обережно й тут же продовжив, але вже без попереднього настрою:

      – Ті «золоті зуби» мені ще довго згадували. Та що там згадували, навіть приїхали хлопці зовнішності, якої неможливо запам'ятати, й давай допитувати, де подів золоту медаль. Яку медаль, перепитую їх, ніби нічого не розумію. Ах ту, з Америки? Та вона ж моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата, який усю війну виніс на власних плечах, а ви його медалі хочете позбавити?! Наша вона з Орлюком. І точка! «Не ваша, а совєцької держави, – відповідають мені надто самовпевнено, – тому зобов'язані її повернути». Як би не так. Ач чого заманулося… Слава Богу, до маминих зубів не чіплялися. – Відчувалося, ця історія досі не те що болить, але дошкуляє йому. І він, вочевидь, не хотів продовжувати її. Я це відчув і не забарився з пропозицією:

      – Миколо Степановичу, а як же футбол?

      – Правильно, Мирославе! Але перший тайм ми тут посидимо, он які славненькі галушки й варенички, та й карасики як живі. А на другий – обов'язково до мене в готель рушимо. Це ж недалеко. Правда, Василю Івановичу?

      Тоді я слухав цю історію заворожено, вірячи кожному слову. Згодом дізнався від дружини Олександри Іванівни, що в такий спосіб він обнародував свої фантастичні, себто придумані, сюжети, щоби згодом втілювати їх у канву художнього твору. Постало питання, чи залишати їх у моїй книжці-мандрівці, і я твердо вирішив зберегти їх. Адже і в них – великий Вінграновський, який сміливо творить і власний міф про життя в тогочасній Україні.

      На початок другого тайму знаменитого матчу ми таки потрапили до готелю «Київ». Та яким було наше непомірне розчарування, коли почули рахунок. Після пропущеного нами тайму кияни ганебно програвали вдома 0:2. Хтось поквапився вимкнути телевізор. Раптом із сусідньої кімнати ввійшов Вінграновський і, ніби нічого не трапилося, виголосив свій вердикт:

      – Ні, футбол ми таки будемо дивитися, бо наші виграють! Ось побачите. – Він вимовив це так упевнено, що ніхто з нас і крихти не засумнівався у нашій перемозі.

      Не встигли ми всістися за стіл перед телеекраном, як у спартаківські ворота влетів перший м'яч. Ми, як діти, радісно вигукували, обнімалися, підстрибували. Та найдужче робив це… Микола Степанович. Відчувалося, що він справжній уболівальник київського «Динамо». Його обличчя цвіло перестиглим маком на півсвіту, очі палахкотіли такою радістю, якої вистачило б на всю Буковину. Руки здіймалися вгору, мов пташині крила. Мені здавалося, він зістрибне раптом з дивана і почне танцювати, забувши про свою хвору ногу. Хтось скомандував освятити гол чарочкою, як наші улюбленці відіграли й другий м'яч. Цю радість уже навіть важко описати. А коли у спартаківсько-московські ворота влетів і переможний, а за ним і четвертий гол, щоправда, незарахований, пристрасті досягли найвищої точки кипіння: ми вітали один одного, скандували, ніби на столичному стадіоні. Навіть дуже спокійні вболівальники, чернівецькі