Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

витримало серце моєї тітки, маминої рідної сестри Ганни Василівни Варварук, яка понад два десятки років відмучилася по сибірах, працюючи в шахтах і в лісах, полишивши там свої найкращі літа молодості, не настарчивши діточок, тому ми для неї були найріднішими. Померла вона на вулиці, наздоганяючи чоловіка, щоби повідомити йому найрадіснішу в її житті звістку. Вона завжди була для нас мужньою, розважливою жінкою, котра жодної секунди не сумнівалася, що боролася за волю України не марно. Смерть її потвердила: й від радості, як це не парадоксально, люди йдуть із життя. А ще через вісім місяців після батька, 31 січня, ми поховали й матір, яка відбула майже 10 років сталінських таборів, а відтак значно більше й не менш жахливих – колгоспно-кріпацьких. Ці найболючіші втрати спустошили і так знесилили мене, що братися за перо видавалося мені якимось негідним вчинком. Свідомість заполонив стан осиротіння й безповоротності, тупої й нестерпно-болючої, розуміння того, що нічого тобі в цьому світі непідвладне. Усі ми приречені на поразку в нерівній боротьбі зі смертю, особливо коли це стосується найрідніших осіб. Творчій людині найважче жити зі спустошеною душею. Там порожнечі ніколи не повинно бути, інакше що можеш повідати людям.

      Але приблизно тоді ж збагнув: Бог, обдаровуючи тебе чимось одним, обов'язково забирає щось інше. Втративши батьків, я здобув можливість спілкуватися з моїм духовним наставником і, хай звучить це патетично, батьком Миколою Вінграновським. Це усвідомлення прийде трохи згодом. Без його поради, справді батьківської, зваженої, обміркованої, не приймав жодного важливого рішення. Так само і в творчості. На його прохання надсилав чи привозив читати практично все, що написав у ті часи. Щось творив і за його наполегливою порадою. Він умів мудро нав'язати свій задум і надихнути на його втілення. Та буде це згодом, коли подолаю несамовито-безпробудну прірву втрат, переповню душу свіжими почуттями й емоціями.

      Похорони, відтак дев'ять, сорок днів, річниці – і все це у трикратному розмірі – завели мене в такий глухий кут, що здавалося, ніколи не візьмуся за перо. Натомість до мене прийшла проза, за яку брався ще в надто ранні літа, й уже куди серйозніше – в студентські, навіть цілу повість нашкрябав і з десяток оповідань, новел. Та все те ніколи й ніде не друкував і нікому не показував, вважаючи такими собі вправляннями, набиванням руки, виробленням навичок постійної роботи за письмовим столом. Цього разу проза мене покорила остаточно і безповоротно. Задумав одразу декілька повістей. Одна із них – «Птах самотній» – побачила світ у «Буковинському журналі» 1994 року, наступна – «Збирачі маку» – у «Сучасності», «Потопельник» під нікудишньою журнальною назвою «Над ставами» – у «Дзвоні».

      В одній із телефонних розмов із моїм ще шкільним приятелем, а нині Шевченківським лауреатом, найбільшим українським поетом сучасності Василем Герасим'юком я почув від нього фразу, яка мене дуже збентежила.

      – Ти хоч київські газети вряди-годи читаєш?

      – Не всі! Бо не встигаю,