Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

в готелі, коли він ліг на кремезного, міцної статури письменника, ніби й на нього був шитий. А як радів, прихвалював, прицмокував при цьому Микола Степанович.

      – Та не може бути, Мирославе, щоби саме в такому ходив і наш президент! Справді? Не вірю я, бо бути такого не може. А втім, чим я гірший від президентів? Оце ж у такому смокінгу і в Організації Об'єднаних Націй не гріх виступити. Як ви вважаєте, Мирославе?

      Пам'ятаю, тієї незабутньої зустрічі, коли демонструвалися «Чотирнадцять столиць України», переглядав стрічку про гетьмана Івана Мазепу поряд з її автором. Фільм мене вразив дивовижною живописністю, напруженістю дії. Голос за кадром, який належав Вінграновському, здавалося, міг розбудити мертвого. Коли побачив на екрані портрет молодого Івана Мазепи, ледь не вигукнув на весь зал від несподіванки:

      – Та це ж – молодий Байрон. Вони схожі, як дві краплі води. Миколо Степановичу, хіба ж це можливо?

      – Мирославе, тихіше… А як ви здогадалися? Я справді попросив художника, щоби намалював мені молодого Мазепу. Та оскільки його портретів, як і інших, практично в нас не існувало, запропонував йому портрет молодого Байрона. Пам'ятаєте, він написав поему «Мазепа»…

      – …якуудвадцятихрокахпереклав буковинець Дмитро Загул, а надрукована вона українською тільки зараз, – підтримав розмову.

      – Так, так. Але це було моєю великою таємницею, а ви так просто і легко розгадали її. Тепер це вже ні для кого не секрет, – чи з досадою, чи з розчаруванням промовив Микола Степанович.

      – На мене можете покластися. Я буду тримати це в таємниці. Та й кінострічка настільки поглинає тебе і твою уяву, що ти безоглядно віриш режисерові, оператору й тому голосові за кадром. Дивовижний сплав у вас вийшов, у якому ні тріщинки, ні сучка. Моноліт. Я б такі фільми крутив у кожній школі й вузі, щоби дітвора прилучалася до української історії не лише через правдиві знання, а й через щирі емоції.

      – Мені теж цього хотілося б, але наші педагоги ще мислять учорашнім днем. І такі зустрічі, як у вас, на жаль, нечасті. Вам пощастило, бо маєте кінофаната Василя Івановича. Його б міністром освіти. Ото розгорнувся б! – посміхнувся Микола Степанович, залишившись задоволеним усім тим, що відбувається.