Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

Чернівці. Побували й у Вижниці, про що не раз згадували, коли відвідали Німчицький, Шурдинський та Сокільський перевали в буковинських Карпатах.

      Далеко за північ Микола Степанович таки тихенько попросив мене провести непогамовне товариство додому, а самому повертатися, бо ж місця вистачить у його люксівському номері. Та провівши колег, не наважився більше його турбувати, чудово розуміючи, що перед тим була ніч у потязі, напружений день з кількома виступами і не менш динамічний фінал. Зрештою, й наступного дня Василь Іванович «по-капіталістичному визискував» дорогих гостей, а під вечір я таки переконав його, що варто виїхати хоч на годинку-другу на природу, яку Вінграновський обожнював, і було би несправедливо зачинити його у стінах кінотеатру й готелю.

      Із часом ми таки трохи не розрахували, доки збиралися, доки всідалися в мікроавтобус, і коли виїхали за місто в бік румунського кордону, далеко виїжджати не наважилися. Минаючи Коровію, село під Чернівцями, Микола Степанович утішився незвичною географічною назвою (він ніколи й ніде байдуже не проминав жодної з них, запам'ятовував, перепитував про її походження). Приблизно після повороту в село Валя Кузьмина розгледіли у видолинку невеличкий колгоспний ставочок, як овальне дзеркальце у траві, і ми, порадившись, з'їхали до нього, відмовившись добиратися до рідного Ользі Кобилянській села Димка, де вона писала свою геніальну «Землю» і де зараз знаходиться меморіальний музей. Осінні краєвиди тут особливо ваблять незвичне до них око. На пагорбах повитягувалися стрункі букові гаї. А коли оглянутися – як на долоні східна околиця Чернівців з непривітними панельними коробками-будинками, які здалека, одначе, при західному сонці виглядають святково й піднесено.

      Та ранні сутінки оповивають землю такої пори швиденько. Ми ледве встигли натягати з недалекого узлісся сухого хмизу й розпалити вогнище, аби не вечеряти в темряві. Раптово потьмяніли обриси довколишніх пагорбів, ще не прихоплених осіннім багрянцем, позливалися в суцільну темну стіну дерева, коники на віддалених узвишшях. Але нашому товариству якраз розвиднилося, бо загоготіло багаття, жбурляючи в потемніле небо пригорщі веселих іскор, вилизуючи його піднебіння язикатим полум'ям. Розстеливши верітки на пагорбі побіля багаття, ми повсідалися довкола імпровізованого столу. Микола Степанович присів на перевернуте вверх дном відерце, і ми не переставали величати його гетьманом Наливайком. Він тільки вдоволено посміхався, зиркаючи на кожного з нас уважним поглядом. З усього його вигляду можна було легко прочитати і піднесений настрій, і задоволення, і таке просте, може, тому не всім доступне людське щастя. Вінграновський, як ніхто інший, умів радіти, залюблений у довколишній світ, не домагаючись чогось позахмарного, надлюдського.

      Товариство хутенько розмерзлося, бо чарочка не застрягала в руках, а кружляла по колу, та й «хліба і до хліба», як любив висловлюватися Микола Степанович, не бракувало, швидше навпаки.

      Вечір був лагідний і погідний. З-за чернівецького пагорба, на якому на півсвіту бовваніла скляна десятиповерхова адмінспоруда заводу «Кварц», викочував розпашілий місяць, виразно сіялися зорі.