Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

спів з колишніх молебнів затоплює вулицю, пішоходи, доми, натовп. Людей уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна відрізнити ухові неприємний, порепаний козлетон соборного регента Супруненка:

      – …на сопротивныя да-аруя-а-а-а…

      Той проклятий, знайомий до зануди спів суне ближче й ближче. Кость оступається назад і бачить, що між ними і натовпом зовсім порожнє віддалення. Воно кожної миті меншає.

      Де це? Денікінці вступають до Києва, чи що?.. Тоді – відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий дерев'яний міст під вербами?.. Ах, ні. Це – не Київ, це – його повітове місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового мікроскопа.

      Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і натовпом усе меншає, катастрофічно меншає. Зірватись би й бігти. Бігти не оглядаючись. Навмання. Світ заочі. Аби тільки не чути молитовного реву й не бачити натовпу. Але бігти несила. Навіть обернутись не можна. Натовп вчепірив у нього тисячеський погляд і приковує до себе, паралізує Костя. Кость уже на кінці мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва стали.

      Нараз по натовпу пробігає якась похаплива хвиля, видати непевний різкий рух, а відтак – через міст, понад верби до церковної бані: «Бей жидов и комиссаров! Жидов!..»

      Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так низько могли… і коло Слатіна іде з налигачем у руці зігнутий флегматичний Макарон…

      Кость стрепенувся. Він увесь напружився і – так: зараз він не задкуватиме, а піде просто проти натовпу! Він підійде під самий його потворний писок і, як зловлений, запеклий конокрад на сільському самосуді, плюне натовпові межиочі:

      – Н-на! Бий!..

      Кость уже заносить наперед ногу, щоб твердо ступити перший крок, але несподівано між собою і натовпом бачить: праворуч на мостових поренчатах спокійнісінько сидить собі єврейський хлопчик і безтурботно теліпає ніжками. В руці йому стирчить маленький червоний прапорець, і хлопчик весело махає ним кудись угору до ґав, чи зеленого верховіття дерев, чи сонця.

      – Дурне жиденя! – мимоволі зривається з Костевих уст. Цей хлопчик зовсім не помічає натовпу і радісно посміхається. Кость хоче крикнути йому: «Тікай!» Але Костеві стулило щелепи, і він не може вимовити слова.

      Це нещасне хлоп'я загине. Його розчавить озвірілий натовп або воно сторчака перекинеться через поренчата в річку. Його залишити ніяк не можна. Він і його манюсінький прапорець – це все, що залишилося від «того», це він останній залишився напризволяще між Костем і натовпом.

      Врятувати! Врятувати його!

      Кость напружує всі сили й зривається до хлопчика, і тієї ж миті з протилежного краю мосту різко задріботіли копита… вороні коні… безкозирка… короткий поблиск шаблі…

* * *

      Кость розплющив очі, підвівся і здивовано оглянув свою кімнату. З ліжка звисала зім'ята подушка, і лежала на підлозі ковдра.

      На стіні легко одбились передранкові