Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

за мною!

      Надворі під самою вже школою гарячково тріпотіла стрілянина.

      XIV

      – Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання!

      Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх.

      Макарон на знак згоди хитнув головою і флегматично дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі насуплений і на диво мовчазний.

      В учительській було занадто неспокійно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати жувати розм'яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах. Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засіданнях.

      Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу.

      Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег.

      – Так, може, вже почнім?

      Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську.

      – Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати… – Борисенко зупинився і глянув Горобенкові в вічі. – Да… так я хотів запитати, чи вважають шановні колеги за… – Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з притиском сказав: – за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут говоримо?..

      Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно.

      Гусак єхидно процідив серед тиші:

      – Да-а…

      – Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є важливі справи, – спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив:

      – Нет, как же? Так нельзя… Это касается нас всех, мы не можем…

      Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину.

      Горобенко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув:

      – Ну, ну… прошу…

      Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном:

      – Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?!

      Гусак заскреготів стільцем:

      – Это просто возмутительно!..

      Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку:

      – Я прошу слова.

      Борисенко сів і зневажливо задер голову:

      – Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам