Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

«справа» досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на вітер, Терлецький спокійно і безапеляційно наводить артикули всяких кодексів, покликається на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, і Миша Чернишов кінець кінцем мусить поступатись перед його неосяжним чорнокнижжям.

      Через Терлецького, хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз переглядати кодекси, поринати в інструкції, постанови і, не помічаючи, самому опускатись у канцелярські куширі. Це зовсім непотрібний клопіт, і бере злість, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує і самою тільки своєю присутністю спонукає його, Чернишова, завюрвідділу, до огидної тяганини й паперів.

      – Я зараз… тут тільки трохи ще… – поспішно сказав знову до Горобенка Чернишов і застукотів нетерпляче коліньми, силкуючись влізти в саму суть протоколу.

      Рипнули двері, і з-за них до половини висунулась крихкотіла кур'єрова постать, а в коридорному присмеркові далі – безброве чоло Терлецького і чиїсь іще запитливі, несміливі очі.

      Кур'єрів дискант тоненько задріботів у кабинеті:

      – Тут товариш Терлецький проситься увійти. Можна?.. Потім ще з Куприянівки…

      Миша Чернишов, не одриваючись від протокола, на цей раз сердито крикнув:

      – Гоните их всех в шею!..

      Кур'єр, не постигаючись, зачинив щільно двері, а Чернишов ображено пробурмотів:

      – Ніколи не дадуть, гади, прочитати до кінця!..

      Чернишов хотів закінчити протокола, але його перебили, і розірвані думки не збігались уже водне, плутались на дрібничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою:

      – А чорт з ними! Увечері сяду!

      Він підвівся з-за столу й підійшов до бюрка. Двічі крутнув ключа коло шухлядки з написом «секретні справи» і, як дитина до материної груді, прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотіли спраглі ковтки, і Миша Чернишов задоволено крякнув.

      – Слухай, Чернишов, навіщо це! – докірливо і тихо сказав Горобенко.

      – Не можу, брат, інакше. Замотають гади.

      – Ти ж підриваєш свіїй авторитет…

      – Ну, брось! Тоже професор найшовся лекції читати!.. – скрисився Чернишов, замикаючи бюрко.

      – Вони ж усе 'дно (Горобенко показав очима на двері) рано чи пізно дізнаються про це…

      – Що?! – Миша Чернишов різко обернувся до Горобенка: – Я їм, гадам, покажу «дізнаватися»! У мене, положім, того!..

      Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло.

      – Ну їх к чорту! – І Чернишов одразу ж забув про них. – Тут, Горобенко, от що є. Я чув – ти там художню майстерню організував?

      – Є така.

      – У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його – до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня?

      – Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує.

      Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав:

      – Учитель є?

      – Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема.

      Миша Чернишов задумався. Він