Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

м'якими грудьми. Він поволі повернувся і тоді ще виразніші почув, як ця кучугура тряського м'яса, від якого пахтить кухонним жаром і цибулею, нестримано вабить його. Параска Федотівна злегка підморгнула лівим оком і млосно проказала:

      – Скучно вам, наверно, одному?.. І як це ви так, що один?..

      Горобенко заклав у кишені руки й розмашисто підійшов до Параски Федотівни. Його голос захрип і трохи тремтів:

      – Скучно, скучно, Параско Федотівно! – Він мимоволі поклав долоню на її широке плече, і Параска Федотівна ніжно притулила до його живота розпатлану голову.

      Горобенко дико дивився на її голе плече й несвідомо шепотів:

      – Скучно, скучно, чорт би його забрав!..

      Параска Федотівна погладила рукою його стегно й пристрасно хіхікнула:

      – Ух ти, віхрастий мой! Комуністик махонький…

* * *

      Як це сталось – Горобенко не розумів. На його ліжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотівна й солодко потягувалась.

      – У-ух, віхрастий какой!.. Бабу замучив…

      Горобенко з огидою дивився на її товстющі заголені коліна й не міг одірватись. Той бурун пристрасті одлетів зливою, і тепер було слизько і брудно.

      «Чого ж вона не йде?» – роздратовано подумав Горобенко.

      А Параска Федотівна, не поспішаючись, обтерлась подолом замусоленої спідниці і поволі встала.

      – Ну, тепер треба підсвинка піти нагодувати… Ху-у, заморилась я…

      Параска Федотівна закрутила собі з волосся карлючку на потилиці й підпливла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набік голову, милуючись, і раптом навзмах обійняла його й смачно пльоснула губами по щоці.

      – Комуністик мой хорошенький!..

      Це було так несподівано, що Горобенко навіть одступився назад, до стінки. Він дивився поширеними, зляканими очима в те місце, де стояла допіру Параска Федотівна, а крізь двері, з коридора лунко долинало тьопання її капців.

      Коло стіни розкинулась зібгана, розтерзана постіль.

      І знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенкові всередині. Не докірливо, а журно: «Це ти, Костику?..» І коло вікна живе погруддя Надане і на щоці дві великі прозорі сльози. Тільки дві. Їх більше ніколи не було. Це вперше і востаннє Кость побачив їх на Наданому лиці, коли з теплого, вечірнього присмерку Наданої кімнати він поспішав на двір, на мороз, у поле, в невідомі сумні мандри. Того вечора відходили з міста загони Директорії, того вечора він востаннє в житті бачив живу Надю. Востаннє…

      Дві сльози. Дві чисті, прозорі сльози…

      І раптом бридким, вульгарним дисонансом увірвався в пам'ять допірішній сороміцький смішок Параски Федотівни і її пристрасне, протхнуте кухнею: «Комуністик мой віхрастий!..»

      Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболів зненацька зуб, і безвладно поточився в куток.

      І останнім докором глибоко лягло на груди і не розтануло одразу: леле! Найкращі теорії так просто і так легко можуть уживатися з найбруднішою практикою…

      Як це все ж таки гидко в житті!..

      XVI

* * *

      Що