Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

обернулося б у суцільні непролазні нетрі. Поки є хоч один Гарасименко на все село, можна не турбуватись: він не зрадить, він не скаже: «Я нетутешній», він нікуди не піде з села. Нові, незрозумілі слова скаламутили йому мозок, запалили душу, і він ітиме з ними у важких чоботях своєю сільською дорогою, не збиваючись на манівці. Як багато важать для нас ці Гарасименки!..

      Дивлячись на Гарасименка і слухаючи його кострубаті слова, ставало легше, спокійніше. Горобенко добув із кишені кисета й простягнув до Гарасименка:

      – Закуримо городського махряка.

      Гарасименко ворухнув пальцями і, ніби перепрошуючи, тихо відповів:

      – Я так що некурящий… не потребляю… – Потім задер бородату голову понад столом до темного кутка і по-начальственому сказав до секретаря волвиконкому:

      – Виборчі списки там назавтра – щоб були.

      Славіна застебнула ґудзики на своєму зібганому жакетику і нахилилась до Дружиніна:

      – Хорошо было бы на ночь поесть где-нибудь у кулака…

      XII

      Сонце било в маленьке віконце і ніяк не могло вдертись зовсім до хати. Воно позначило здобуте на долівці місце золотим снопом, але в запічку, на брудному, вкритому чорним мотлохом полу, і в кутку, де суворо дивиться кілька позолочених богів – засіла уперта сутінь. Горобенко протер очі й сів. Обабіч спали ще Дружинін і Славіна. Дружинін широко розкинувся на сіні, зібгавши під собою рядно, а права нога, простромлена на великому пальці промінням, видерлась аж на долівку. На самому краєчку рядна скулилась у старечий кулачок Славіна і нечутно дихала. Горобенко глянув на її маленький клубок, і йому знову чогось стало її жаль.

      Звичайно на кораблях під час аварії перше місце на рятувальних човнах дають жінкам і дітям. Якого ж чорта Кричеєв затуляє дірку в нашому ковчезі такими нужденними безпорадними жінками?.. Це в ліпшому разі безглуздо, а то й просто жорстоко…

      Хазяїнів у хаті не було, тільки з печі, затаївши дихання, цікаво дивилась долу кудлата білява голівка й чорненькі очі під двома кісками – мишачими хвостиками. Побачивши, що Горобенко встав, вони боялися й поворухнутись.

      У хаті важко пахло потом, печеним хлібом і ще чимось незнайомим, що від нього сморід аж повис у повітрі й тисне на груди.

      Горобенко поспішив одягнутись і вийшов на подвір'я.

      Довкола мляво, не поспішаючись, без пристрасті й гарячковості точилось щоденне селянське життя.

      Горобенко сполохав кури й пішов до воріт.

      Через вулицю до нього важкою ходою простував Гарасименко з білявим повновидим чоловіком у потертому, заношеному піджаці.

      – Драстуйте… А це наш учитель… Може, поки там зберуться, подивитесь школу й читальню. Це недалеко зцюдова.

      Чоловік у піджаці з-під лоба пильно пробіг сіренькими очима по Горобенковому обличчі й нерішуче простягнув руку:

      – Микола Батюк.

      – Добре, я з охотою піду. Куди це?

      Батюк знову пильно пробіг по обличчі й кашлянув.

      – Прошу. Я вам покажу.

      – Ну,