Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

мусить щось сказати. Треба ж, врешті-решт, розв'язати оте «Ви не розумієте процесу соціальної боротьби».

      Вже видно було і читальню, і від школи до них поспішала Славіна з Дружиніним, коли Батюк таки наважився.

      Він зупинився й розгублено, з острахом кліпаючи очима, тихо промимрив:

      – Ви мені вибачте… Я, звісно, не хотів вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по щирості як українцеві…

      Горобенко відповів далеким і холодним голосом:

      – Я, товаришу, – комуніст.

      До них підтюпцем наближалась Славіна, кокетливо погрожуючи рукою:

      – Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали… Вы в читальню? Идемте.

      На ґанку їх чекав Дружинін.

      Читальня вражала порядком і чепурністю. Оповіщення, афіші, портрети Шевченка, Франка, Драгоманова – все це було старанно прибите, уквітчане рушниками й клечанням.

      Посередині на червоному полотнищі одразу вбирало очі великими літерами: «Через національне до інтернаціонального!»

      В шафі охайно складено пошарпані книжки і якісь папери.

      Батюк стояв понуро коло одвірка. Його фігура була така безпорадна і нужденна, ніби це не до читальні прийшли поцікавитись три комуністи, а до куркульської хати вдерлись реквізувати літами надбані скрині та трусити засіки, а він же у ній господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка і Славіну, і її похвали наче зовсім не долітали до його ушей.

      А Славіна куркою бігала по читальні і сунула всюди своє личко, мов дзьобала зернята:

      – Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам непременно пришлю из города…

      Дружинін довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стіні. Нарешті він одвернувся і мляво запитав Горобенка:

      – Разве Мазепа тоже был революционер?

      Горобенка щось штовхнуло всередині. Він збентежився й підійшов до Дружиніна.

      – Ні, розуміється. А що таке?

      Дружинін спокійно повернувся до стіни:

      – Да вот – висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы – это вроде как у нас цари.

      На стіні, справді, з дубової рами, в гаптованому золотом жупані виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя.

      Горобенко ні з того ні з сього зашарівся. Цього Мазепу наче не Батюк, а він сам повісив отут, у читальні. І ось його спіймано на слизькому. Він для чогось заклопотано прочитав на портреті написа, потім різко повернувся до Батюка й підвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до одвірка:

      – Я гадаю, товаришу вчителю, що справді можна було пошукати відповідніших портретів, а не вішати тут всяке петлюрівське барахло!..

      Славіна прикипіла до місця й перелякано роззявила рота.

      Знадвору рипіли східці під важкими Гарасименковими чобітьми.

      XIII

      Переповнена школа ще до початку зборів упріла й важко дихала. Чорна маса бородатого людського м'яса з трьох боків обложила стіл президії і своїм нечесаним, уболоченим громадищем пригнітала