Лис Микита. Іван Франко

Микита се пронюхав

      Та й говорить: «Мурку, слухай,

      Як там мишки цвіркотять,

      Мов горобчики невинні!

      А ось тут і дірка в глині —

      Тільки влізти та й хапать!»

      «А безпечно ж тут, нанашко?

      Нині за біду не тяжко,

      А війти – то хитрий люд!» —

      «Га, – говорить Лис зрадливий, —

      Хто занадто боязливий,

      Най такий покине труд!

      Всередині там не був я

      І про хитрощі не чув я,

      Та коли боїшся ти,

      То ходім раніш додому,

      Повечеряєм по-свому:

      Редьку й медові соти».

      Кіт Мурлика застидався.

      «Що, гадаєш, я злякався? —

      До Микити він озвавсь. —

      Страх не є котяче діло!»

      І у дірку скочив сміло,

      І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.

      Ой, повис він у воздухах,

      Затріпавсь, та по тих рухах

      Шнур ще дужче горло стис.

      Кинувсь – вдаривсь до одвірка!

      А згори, де клята дірка,

      Заглядає зрадник Лис.

      «Ну, що, Мурцю мій наймильший, —

      Каже він, – смакують миші?

      Правда, що за пишний смак!

      Хочеш солі? Я покличу,

      Або в війта сам позичу, —

      Чи волиш все їсти й так?..

      Ого-го, вже й ти співаєш!

      Але славний голос маєш!

      Тенор! Ах, люблю на смерть!

      Жалібно, аж ллється в душу!..

      Ох, бігме, я плакать мушу…

      Ну, спасибіг за концерт!»

      Раптом двері заскрипіли,

      Війт роздягнений, спотілий

      З палицею сам впада;

      А за ним сини і слуги,

      Сей з ременем, з буком другий —

      Ось де Муркові біда!

      «Бийте злодія! – війт крикнув. —

      Вчора Когута нам смикнув!

      Бийте, поки спустить дух!»

      І луп-цуп! летять удари…

      Мій Мурлика з уст ні пари,

      Мов осліп уже й оглух.

      «Бийте!» – війт кричить і кропить.

      Втім Мурлика скік! Як вхопить

      Пана війта за сам ніс!

      Хруп та й хруп, мов миш велику,

      Кігтями роздер всю пику,

      Мовби гречку грабав біс.

      «Ґвалт! Рятуйте!» – крикнув з болю

      Війт і впав, як сніп, додолу.

      Всі до нього. – «Гей, світіть!

      Гей, води? Гей, губки, вати!»

      Кинулися кров спиняти, —

      Вже й не в голові їм Кіт.

      А в Кота тверда натура:

      Лиш відсапав та й до шнура,

      Взявся гризти і кусать.

      Далі шарпнувся щосили,

      Шнур урвався, і в тій хвили

      Кіт свобідно міг гасать.

      Ну, він мишей відцурався,

      В курнику й не обзирався,

      А, задравши хвіст, як міг

      Драпнув в дірку та до ліса,

      А лісами, мов від біса,

      Просто в царський двір прибіг.

      Як уздрів його Лев-батько,

      Збитого, мов кисле ябко,

      З злості аж позеленів.

      «Що? – кричав звірів правитель. —

      Чи знов сміє той урвитель

      Насміхатись з моїх слів?

      Ні, вже того забагато!

      Будь