Лис Микита. Іван Франко

перед троном царським

      Крикнув тенором лицарським:

      «Милосердя, царю мій!

      Вся надія наша вбита!

      А убійця – Лис Микита!

      Най нас суд розсудить твій.

      Ми в монастирі святому

      Проживали й зла нікому

      Не чинили. Та не раз

      Бачив я, що попід брами

      Лис мишкує, – все за нами

      Своїм хижим оком пас.

      Я сі штуки добре знаю,

      Своїм дітям повідаю:

      «Стережіться, крий вас біг!

      В ліс мені не вибігати,

      Бо там ворог наш зубатий,

      Він життя вас збавить всіх.»

      Аж тут раз стук-стук до брами:

      В волосянці перед нами

      Став Микита, як монах,

      Повітав нас благодаттю

      І з цісарською печаттю

      Лист отвертий мав в руках.

      «Ось вам, – каже, – лист безпеки!

      Каже цар, щоб відтеперки

      Між звірами був спокій,

      Щоб братався Вовк з Вівцями

      І щоб я навіки з вами

      Був як друг, як брат, як свій!

      Бач, пустинником я стався

      І від м’яса відцурався,

      Їм лиш зілля й дикий мід.

      Мир вам, діти! Жийте з богом!»

      І, вклонившись за порогом,

      Він пішов собі у світ.

      «Ну, – тут дітям я говорю, —

      Воля, діти! Можна з двору

      Нам по стернях погулять!»

      Радість, втіха, спів між нами!

      Всі ми рушили до брами, —

      Та не всім прийшлось вертать.

      Лиш ми вийшли, – гульк, з укриття

      Як не скочить Лис Микита

      Та й хахап мою дочку!

      Я як крикну: «Кукареко!»

      Але він вже був далеко,

      Вже сховався у ліску.

      Я кричу, мов в дзвони дзвоню…

      Вірні пси за ним в погоню

      Кинулись – та, боже мій! —

      Принесли лиш труп бездушний!..

      Так той злодій непослушний

      Зневажає наказ твій!»

      Цар сказав: «А що, Бабає?

      Дуже острий піст тримає

      Твій братанок! Бачиш сам,

      Як то він спасає душу!

      Ні, кінець зробити мушу

      Всім подібним хапунам!»

      І Медведя зве, Бурмила:

      «Як тобі в нас ласка мила,

      Друже, меч свій прив’яжи,

      Йдти до Лиса, – най, мосьпане,

      Зараз тут на суд мій стане, —

      Строго-строго накажи!

      А вважай на ту падлюку,

      Щоб не вдрав яку він штуку,

      Бо то, брате, хитрий звір!» —

      «Що, мене б він смів дурити?»

      Закричав Медвідь сердитий

      Та й потяг в Микитин двір.

      Пісня друга

      Гей, хто в лісі не буває,

      Той не бачив, той не знає,

      Як Микита Лис жиє.

      Лисовичі – славний замок.

      Не один там хід і ґанок,

      Ям, скриток чимало є.

      Лис Микита в своїй буді

      Спочива собі по труді,

      Аж нараз почув: стук, стук!

      Глянув – ой, небесна сило!

      Аж се сам Медвідь Бурмило,

      А в руках страшенний бук.

      «Гей, Микито! Де він, ланець?

      Вилізай!