Магомет і Хадиза. Пантелеймон Куліш

се зборище погане!

      Особмося, брати, як птах назді високім,

      Рятуймо чистую любви науку,

      Злучаймо праведність із розумом глибоким.

      Нехай достанеться від діда внуку,

      І всолодіть його потомкам жизні муку».

      Х

      І забирали все своє добро убоге,

      І до степів арабських прямували,

      І, проклинаючи золочені чертоги,

      Собі хати в пустині будовали.

      І вірні, бачивши, що сі несторіане

      Немов свічки у церкві погасили, —

      Як серцем і умом справеднішні християне,

      Притулку серед них собі просили

      І порох від чобіт царградський обтрусили.

      3. Пісня перва

      І

      Аравія… Се тут єгипетські божища,

      Онуфіси та Мневіси забулись;

      Се тут, скитаючись без хатнього жилища,

      Жиди до господа свого вернулись.

      Тут, на горі, гримів крізь тучі голос бога,

      Єдиного предвічного владики;

      Тут поломєм вночі значилася дорога;

      Тут сяєвом сіяв пророк великий,

      І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

      ІІ

      В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився,

      Що бога звав на суд за горе жизні

      І перед ним умом і серцем покорився,

      Як полились величні укоризни.

      Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,

      Все твориво в душі одмалювалось,

      І богу вишньому, єдиному святому,

      Безсмертна в серці піснь озвалась,

      Народам і вікам насліддєм вічним сталась.

      ІІІ

      Аравіє! ти мов той ум фундаментальний,

      На камені твердому оснувалась.

      Ти маєш строгий вид, задумливо-печальний,

      І каменистою в сусід назвалась.

      За те ж тебе лихі сусіде оббігали,

      Не товпились в суху твою пустиню.

      Твої джигітарі тиранії не знали,

      Хранили волю й правду, як святиню,

      Творили сильним суд, а вбогим милостиню.

      ІV

      Аравіє! ти, мов той бедуїн ревнивий,

      Каміннєм та піском обгородилась,

      Сховалась од чужих у затишок щасливий,

      Над морем, як над дзеркалом, схилилась.

      Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,

      Про твій оазис мореходи знали,

      До тебе паруси носили їх, мов крила;

      Щасливою вони тебе прозвали

      І про тебе казки дивовижні казали.

      V

      З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,

      Як з древньої Юдеї й Самарії,

      Повинен в мир прийти новий творець закона,

      Возвишений, як оний Син Марії…

      Вже він прийшов, пророк, пустині просвітлитель,

      І шествує, не знаний ще нікому,

      Ні родичам близьким, од них далекий житель,

      Ні рідній неньці, ні собі самому,

      Спасенних задумів поету мовчазному.