Мойсей. Іван Франко

шатрі не дрімає

      І на крилах думок і журби

      Поза гори літає.

      Се Мойсей, позабутий пророк,

      Се дідусь слабосилий,

      Що без роду, без стад і жінок

      Сам стоїть край могили.

      Все, що мав у житті, він віддав

      Для одної ідеї,

      І горів, і яснів, і страждав,

      І трудився для неї.

      Із неволі в Міцраїм свій люд

      Вирвав він, наче буря,

      І на волю спровадив рабів

      Із тіснин передмур’я.

      Як душа їх душі, підіймавсь

      Він тоді многі рази

      До найвищих піднебних висот

      І вітхнення, й екстази.

      І на хвилях бурхливих їх душ

      У дні проби і міри

      Попадав він із ними не раз

      У безодню зневіри.

      Та тепер його голос зомлів

      І погасло вітхніння,

      І не слухає вже його слів

      Молоде покоління.

      Ті слова про обіцяний край

      Для їх слуху — се казка;

      М’ясо стад їх, і масло, і сир —

      Се найвищая ласка.

      Що з Міцраїм батьки і діди

      Піднялись до походу,

      На їх погляд, се дурість, і гріх,

      І руїна народу.

      Серед них Авірон і Датан

      Верховодять сьогодні;

      На пророцькі слова їх одвіт:

      «Наші кози голодні!»

      І на поклик його у похід:

      «Наші коні не куті».

      На обіцянки слави й побід:

      «Там войовники люті».

      На принади нової землі:

      «Нам і тут непогано».

      А на згадку про божий наказ:

      «Замовчи ти, помано!»

      Та коли загрозив їм пророк

      Новим гнівом Єгови,

      То йому заказав Авірон

      Богохульні промови.

      А на зборі Ізрайля синів,

      Честь віддавши Ваалу,

      Голосистий Датан перепер

      Ось якую ухвалу:

      «Хто пророка із себе вдає,

      І говорить без зв’язку,

      І обіцює темній юрбі

      Божий гнів або ласку,—

      Хто до бунту посміє народ

      Накликати, до зміни

      І манити за гори, настріть

      Кінцевої руїни,—

      Той на пострах безумцям усім

      Між отсим поколінням

      Най опльований буде всіма

      І побитий камінням».

      III

      Вечоріло. Поменшала вже

      Цілоденная спека,

      Над горою край неба палав,

      Мов пожежа далека.

      Наче дощ золотий із небес,

      Полила прохолода;

      Починається рух у шатрах

      Кочового народа.

      Звільна, плавно ступаючи, йдуть

      Кам’яними стежками

      Чорноокі гебрейки бичем

      З глиняними збанками —

      Із збанками на головах, ген

      Під скалу до криниці,

      А в руках їх мішки шкіряні,

      Щоб