Безталанна. Іван Карпенко-Карий

смирного, роботящого.

      Степан (бере її за руку). А я думав…

      Варка. Що ми любимось з Гнатом? Нi, нiхто не знає, кого я люблю. (Зiтхає).

      Степан (притяга її до себе). Кого ж?

      Варка. Як буде смiливiший, то й сам догадається… Ну, пусти, я пiду.

      Степан. Варко.

      Варка. Чого?

      Степан. А не будеш смiяться?

      Варка. Нема з чого.

      Степан (набiк). У мене серце замирає! А!! (До Варки). Скажи, кого ти любиш? Може… нi, скажи сама… скажи, скажи!

      Варка. Я люблю смирного, несмiливого, роботящого… трохи таранкуватого, та доброго парубка… От тобi й догадайся!

      Степан. Мене?!

      Варка (опуска очi). Тебе… вгадав…

      Степан. От несподiвано!.. Ти ж не жартуєш, нi?

      Варка. Що ти, бог з тобою.

      Степан. Я вiд твоїх речей мов одурiв! Я сам тебе давно люблю, тiлько боявся про те й подумать, щоб тобi признаться.

      Варка. Суженого конем не об'їдеш…

      Степан. А коли так, то завтра жди вiд мене старостiв, нам нiчого одволiкать, ми любимось давно обоє; менi ж нема з ким радиться, я сам-один, нiхто не забороне посватать кого схочу, а грошi є у мене, слава богу!

      Варка. I я так думаю, бо й менi нiхто не забороне, i я сама собi господиня…

      Степан. Варко! Я не вiрю своєму щастю. Менi все здається, що ти шуткуєш… Коли пошуткувала, то не доводь шутки до наруги, скажи зараз, бо я не вмiю так, як другi… як осоромиш перед людьми… насмiєшся надо мною, я…

      Варка. Хтось сюди, либонь, iде… здається, тiтка вертається! Iди, Степане, я вiзьму кужiль i зараз вийду, ми ще з тобою побалакаєм. (Степан виходе, а Варка бере кужiль). Ну, тепер менi нiчого не страшно… Степан вiд брехень захистить. А все ж на душi важко! Не вiрю я, щоб Гнат мене покинув! Не вiрю, тричi не вiрю! Вiн завтра прийде сам до мене!.. О, коли б так сталось!.. Тодi Степана набiк.

      Завiса.

      ДIЯ ДРУГА

      Улиця. Варчина хата, злiва вiд глядачiв.

      ЯВА I

      Варка (стоїть на порозi й виглядає). Нiкого не видко!.. Серце до Гната рветься, а злiсть i досада здержує… Де ж вiн?.. Вже й вечiр наближається, а на душi так погано, мов там прилип шматок чогось важкого i гне мене до землi!.. Ох!.. (Зачиняє дверi й зникає в хатi).

      ЯВА II

      Виходить Ганна, з правого боку вiд глядачiв.

      Ганна. Сказився парубок, не iначе!.. I на вулицi не видко… Ждала обiдать — не прийшов, галушки перестояли, як кваша, i сама через нього не обiдала… Вже й вечорiє, а його нема!.. Чи не поробили йому чого дiвчата?.. Вештається скрiзь по вечерницях, може, яка й пiднесла… чого доброго… ще пропаде!.. От наказанiє господне! Кажу: женися, Гнате, — не слуха… Ну, та вже насяду я на нього й доти буду гризти, поки таки цiєї осенi не оженю. Пора, а то зовсiм розпаскудиться! I додому самiй не хочеться йти, та треба, бо там свиня 5 корито з'їсть, така клята ненажера. Коли б мерщiй опоросилась — тепер у городi поросята по карбованцю… (Пiшла улiво вiд глядачiв).

      ЯВА III

      Справа виходять Омелько й Дем'ян.

      Омелько. Та невже ти не брешеш?

      Дем'ян. Єй-богу, Степан сам сьогодня