Облога Бушi. Михайло Старицький

А тато ще дратує й смiється:

      – Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина-пса… бий їх!

      I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв} а запашний український вечiр ласкаво огорта натомлену землю.

      А ось друга нiч… чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками… Мама на призьбi сидить i жде тата; вiн поїхав ненадовго, а ось третiй день – i нема…

      А це раптом як затупотить кiньми… Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: "Вороги!"

      – Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! – до неї з благанням кинулась мати i передала їй дитину на руки.

      Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають їх, огортає пiтьма, гонить жах… Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба.

      Червона кров… чорнi, обгорiлi трупи… жаховитi обличчя… стогiн i плач… i сиротинна самотнiсть… тиша могильна… Мамо! Мамо!

      Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрної батькової речi запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн їй ближчий за брата…

      А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери…

      Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

      Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неї вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" – i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками її стан…

      Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцiлунки гарячi… їй i боязно, i хороше, i млiє солодким тремтiнням серденько…

      – Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! – вибивається вона з обiймiв.

      – Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякої радостi, бiльше життя!

      – Коханий мiй, любий! – шепоче вона i хова на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi її таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займається серце.

      – Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! – присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутнiх грудей…

      I знов усе лине, зника… далi, далi!

      Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…

      Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi.

      – Не