Олив'яний перстень. Степан Васильченко

Гей, товариші, час і про ночівлю подумати — сонце заходить!

      — Успіємо ще!

      А тим часом сонце крадькома наниз — тиць, як у скриню, та й сховалось.

      Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.

      — Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!.

      Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.

      Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: «А що це за люди? Звідки? Чого?» Жито зразу виросло, як ліс.

      Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б’ється дедалі дужче.

      Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м’яке бадилля.

      Кость спинився, злякано:

      — Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить — по шиї надає! Всі спинились.

      — Ще подумають, що злодії або бандити.

      — Заждіть, хлопці, — надумав Валя, — давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, — заспіваймо.

      Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

      Ты кресть-янин, я рабочий…

      Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам’ятають, — мов од села вихором дунуло, і їх, як пір’я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам’ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.

      Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта.

      Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.

      Вітя почав сердито бубоніти.

      — Що таке? — спитав Кость.

      — Додому треба йти, от що! — рішуче промовив перегодя Вітя.

      — Чого? — похмуро обізвався Кость. — Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.

      Сиділи, зітхали.

      — От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, — бурчав Вітя.

      — Та годі тобі, не бубони… Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! — Валі було чогось страшно.

      Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули…

      — … Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.

      Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: «То чого ви злякалися! Край тут — гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!»

      Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:

      — Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям