Коли ще звірі говорили. Іван Франко

      Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.

      — Кабане, Кабане, куди йдеш?

      — У Київ на ярмарок.

      — Візьми й мене з собою.

      — Ходімо, куме.

      Ішли, йшли, аж назустріч їм Лис.

      — Кабане, Кабане, куди йдеш?

      — У Київ на ярмарок.

      — Візьми й мене з собою.

      — Ходімо, куме.

      Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.

      — Кабане, Кабане, куди йдеш?

      — У Київ на ярмарок.

      — Візьми й мене з собою.

      — Ходімо, братику.

      Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж уночі наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, треба ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От Лис і надумав.

      — Нумо, — каже, — пісні співати. Хто найтоншим голосом потягне, того ми й з'їмо.

      От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис ще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з'їли. Та що там їм із того Зайця за наїдок? Ще не розвиднілось як слід, а вони вже знов такі голодні, що ледве дихають.

      Знов Лис загадує:

      — Нумо пісні співати. Хто найгрубшим голосом потягне, того ми з'їмо.

      Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як завиє грубо: у-у-у! Тут всі кинулись на нього та й роздерли.