Коли ще звірі говорили. Іван Франко

Що мала їжачиха робити? Зібралася й пішла з чоловіком.

      А дорогою їжак і мовить до неї:

      — Бачиш оцю довгу ниву? Тут мають бути наші перегони. Заєць бігтиме одною борозною, а я другою. Відтіля, з гори, починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут, у борозні, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підведи голову та й крикни: «А я вже тут!»

      Так, розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву.

      Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов борозною на другий кінець.

      Приходить, а Заєць уже там.

      — Ну, що ж, біжімо? — питає Заєць. — Ну, раз… два…

      Один став в одну борозну, другий — у другу.

      Заєць крикнув «три» і рушив сам, як вихор, нивою.

      А їжак пробіг, може, з три кроки, потім притаївся у борозні і повернув назад на своє перше місце. А Заєць біжить щосили. Та коли добіг на кінець ниви, аж тут їжакова жінка з другої борозни кричить йому назустріч:

      — А я вже тут!

      Заєць тільки очі витріщив з дива: йому і в голову не прийшло, що це не той їжак, бо, знаєте, їжак і їжачиха однаковісінькі на вигляд.

      — А це ж як могло статись? — скрикнув Заєць. — Біжім ще раз, назад!

      І, не передихнувши добре, він вихором полетів нивою, поклавши вуха на спину. їжачиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий кінець ниви, то там їжак йому назустріч:

      — А я вже тут!

      Розлютився Заєць. Що за диво? Щоб кривоногий їжак мене випередив? І, не тямлячи себе з досади, крикнув:

      — Ану, ще раз біжім!

      — Про мене Семене, — мовив їжак, — біжім хоч десять разів, мені байдуже.

      Побіг Заєць, а знизу знову чує:

      — Я вже тут!

      Біжать ще раз угору — знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав аж сімдесят і три рази туди й назад, а їжак кожного разу був «уже тут». Чи Заєць добіжить до одного краю ниви, чи до другого, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесят четвертий раз Заєць не добіг. Саме на середині ниви впав на землю і сконав на місці.

      А їжак гукнув на свою жінку, і обоє пішли, радіючи, додому. І живуть, мабуть, і досі, коли не померли.

      Після того ввесь заячий рід зарікся бігати наввипередки з їжаками.

      Вовк-старшина

      Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже:

      — От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!

      — А нащо я тобі здався? — питає Вовк.

      — Та, бачите, громада послала мене за вами і пильно наказала: «Йди і без Вовка до села не повертайся!»

      — А нащо я громаді здався? — питає Вовк.

      — А ви й не знаєте? Адже у нас у селі старшину вибирають.

      — Ну, так що з того, що вибирають?

      — Не то біда, що вибирають, — каже Осел, — а то біда, що нікого не можуть вибрати. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може старшиною бути». Як сказали це, так на цьому й погодились і вислали мене,