Соната для вітру та ночі. Ярослав Трінчук

пахне літом та водоростями, квилять чайки, у глибині небес гуде літак. Мир, спокій, рай.

      – Хоча б нікого не принесла лиха, – вирвалося у Оксани. – Не знаю чому, але я відчуваю, що можу зненавидіти людей.

      – Ти виснажена геть, – сказала подруга. – Відпочинь трохи – і полюбиш знову. Якщо не людство все… то когось із отих козлів. – І засміялась.

      – Знаєш, Марто, я навіть жартувати вже не можу. Я тільки бачу, що людина перетворилася на щось незрозуміле. Нікчемне, примітивне, заздрісне і жадібне не в міру.

      – Людина не змінилася. Яка була з часу Адама, така й сьогодні. Просто ми уже вийшли з внутрішнього підпілля і демонструємо свою глупоту, що раніше робити не дозволялось. Тому стали розуміти людину краще. Ще не на стільки, щоб змінитись, але вже розумієм. Зрідка – навіть себе.

      – Козли вони – ось що я розумію. Козли, собаки і розцяцьковані горили. О, здається, вже лиха несе їх.

      Спочатку чоловіків побачила Оксана. Сама їх з’ява викликала в неї лють. Вона демонстративно лягла долілиць.

      До них повільно підходили два молодих атлета років так під тридцять.

      – Скучаєте, дівчата?

      – Доки вас не бачили, нам було добре. Ідіть собі, хлопці, далі, ідіть.

      Чоловіки глянули один на одного.

      – Отримали одкоша, – сказав молодший. – А ти казав, що нас зустрінуть чемно.

      – От халепа, помилився – відповів старший стурбовано. – Ходімо геть.

      І чоловіки пішли поволі.

      – Несподівана перешкода, – зауважив Василь. – При них ми нічого не зможемо робити.

      – Доведеться викурити їх звідси.

      – Як?

      – Треба знайти для них щось ліпше. Он там, під тим он каменем, місце, мабуть, не гірше за це, запропонуємо їм.

      – Якщо вдасться вступити в контакт. Це відлюдьки, я таких знаю. З такими говорити – що солому їсти.

      – Вступимо. Уже вступили.

      Коли чоловіки поверталися, жінки – мовби ніде нікого нема і не було ніколи.

      Богдан зупинився, взяв якийсь прилад, глянув на нього і так, ніби між іншим, сказав Василеві.

      – Тут підвищений радіаційний фон. Ходімо геть.

      Коли вони відійшли трохи, Оксана попросила зупинитись.

      – А ви нас не розігруєте? – спитала, підійшовши.

      – Та ми хотіли б, але ви не даєтесь. – Василь намагався бути серйозним, а вийшло як у ображеної дитини.

      Оксана посміхнулась.

      – Не грайтеся. Тут дійсно є радіоактивний фон?

      – Он там, біля тієї скали, – показав рукою Богдан, – прекрасне місце. І чисте, чисте. Якщо ви перейдете туди, то ми не набридатимемо вам.

      – І поряд будемо. Про всяк випадок, – додав Василь

      – Де ви взялися на нашу голову? – проворкотіла Оксана, але уже не сердито. – Допоможіть перенестись.

      На цьому перша половина дня закінчилась. Купалися окремо. Обідали також окремо.

      Сполудні чоловіки одягнули акваланги й пішли на розвідку. Місце, котре вказали Богданові дешифрувальники,