Соната для вітру та ночі. Ярослав Трінчук

ти знаєш?

      – Зв’язався зi своїми росiйськими хакерами – я їм зрiдка пiдкидаю iнформацiю стосовно їхнього кримiналу, а вони – що мене цікавить.

      – Це може мати оперативний iнтерес?

      – Справа у тому, що над тим файлом вони вовтузяться уже десь рокiв п’ять…

      – Думаєш, варто на це тратити час?

      – Я колись тобі розповідав про загадковий файл.

      – Так…

      – У ході роботи я зустрiв кілька символів, які дозволяють припустити, що то файл Андропова.

      – Але при Андропові файлів не було ще.

      – Це не має значення. Могли закодувати і пізніше. Але інформація стосується генсека.

      – Ходімо до кабінету.

      Богдан викликав офіцера.

      – Розшифруйте це, – сказав йому, i той, взявши аркуш, вийшов.

      – Коли файл дійсно стосується Андропова, – продовжував Василь, – то ми знайдемо вельми цікаву інформацію.

      – Якщо зараз вона ще комусь потрібна.

      – Навіть, якщо б нею скористались тільки журналісти та історики, і то є сенс дізнатися, що там.

      – Так… сьогодні в мене… А що як ми зустрінемося завтра? В обід у нашому кафе. Там і з’ясуємо, що нам робити далі.

      – Добре, до завтра.

      – Бувай.

      – Бувай. – Василь зробив рукою жест і вийшов.

      Офіцер відчинив двері до кабінету якось тихо.

      – Богдане, тебе викликає шеф, – сказав з тривогою у голосі.

      – Коли мені підійти до нього?

      – Негайно.

      Начальник управління був коректний. Навіть занадто. Після кількох загальних фраз перейшов до справи.

      – У зв’язку зі зміною політичного курсу нам доведеться зробити невелику корекцію у роботі з політичними партіями, громадськими організаціями і бізнесовими структурами, котрі якимось чином пов’язані з опозицією. Так як «Мала академія» підтримувала опозицію, вона повинна припинити своє існування. Але це треба зробити тихо, без шуму і без журналістів. Ваше завдання надто просте: проконтролювати, аби виконавці не допустили помилки. Зрозуміло?

      – Так.

      – Вашого консультанта, Бутовича, я розпорядився звільнити. Підшукайте собі іншу кандидатуру.

      – Добре.

      – Ідіть працюйте.

      – Я хотів би спочатку піти у відпустку.

      Начальник управління здивовано глянув на Отаманчука.

      – Пане майоре, – сказав лагідно. – У нас виконують накази, а не шукають підстав, аби втекти він них.

      – Дружина купила путівки. Я їй пообіцяв, не здогадуючись про термінове завдання.

      – Гаразд. Бери відпустку.

      – Дякую.

      – Іди, – сказав. Потім зловісно: – Надіюся, ти пам’ятаєш, що у нас звільнення нема. Від нас ідуть на пенсію, або… в могилу.

      – Мені це було сказано років з десяток тому, коли влаштовувався на роботу.

      – Ступай. Я так, про всяк випадок, – і вишкірив зуби.

      Отаманчук вже знав: покинути працю без проблем у нього не вийде. Але то не його вина – обслуговувати казнокрадів він не наймався. Його, як людину, що володіє певним талантом,