Мер сидить на смерті. Андрій Процайло

ще заслужити… Сидіти склавши руки – не поможе… Можна, правда, ще молитися, щоб те, що зараз із нами відбувається, виявилося наївними масовими галюцинаціями. Повірте, я маю досвід спілкування з привидами. Я ж Безрукий… У прямому і переносному значенні. – Лев показав свою покалічену, обрубану руку.

      Мер підскочив на кріслі, як на гойдалці. Перебрав папери на столі. Потім попорпався в тумбі.

      – Ось, знайшов нарешті! – І він простягнув папір Левові: – Почитайте…

      Лев повертів аркуш у руках, сказав здивовано:

      – Тут же нічого не написано. Що я маю читати?..

      Змієборець нервово вихопив папір із рук нахабного вченого. Пробіг по ньому очима.

      – Ви з мене глузуєте? – запитав з притиском.

      – Мені зараз, проти ночі, не до глузувань. Просто я здогадуюсь…

      – Які здогади? – скипів мер. – Тут чорним по білому написано. Слухайте… – Змієборець почав читати: – «Дякую. Ваші знання допомогли мені злетіти. З повагою, Привид безрукого ката. PS. Передайте вітання Левові Безрукому».

      – Я не договорив, Юрію Даниловичу… Винятковість катових листів полягає в тому, що їх може прочитати лише адресат. У даному випадку – ви. Звідки я знаю? Бо я теж маю такого листа… І моя дружина каже, що я з неї глузую… Прошу… – Лев подав мерові останнє послання ката.

      – Нема нічого… – промимрив Змієборець, розглядаючи аркуша. Раптом він його понюхав. Скривився. – Пахне, як у моєму кабінеті проти ночі. Звідки беруться ці затхлі запахи?

      – Не знаю… Краще я вам прочитаю… – Безрукий забрав у Змієборця аркуша, впевнено, як щойно мер, прочитав свого листа. На відміну від міського голови, Левові лист пахнув свіжим небом.

      – Що робити? – запитав по паузі Змієборець.

      – Це вже питання, яке не любить сидіти склавши руки. І вкрай важливе. Саме воно щось та й може вирішити… Так от… – Лев вирішив від мера нічого не таїти. Розповів, як він був причетний до звільнення з ратуші привида безрукого ката… Аби голова міста не тішив себе ілюзіями, що до нього в гості завітала казка.

      Юрій Данилович Змієборець довго боровся із змієм, який поселився у його голові… І не переборов… Змій переконав його, що він реальний. Попри суцільну дивину…

      Кабінетом прошмигнув холод. Такі відчуття з часу падіння з вікна Безрукого вже не бентежили. Проте мер змінився.

      – Хочете правду?.. – раптом запропонував Змієборець.

      – Я її знаю… – Безрукий, як снайпер, націлився в очі збентеженого мера. – У миті, коли вас попускає передчуття, – карбував він, – ви переконані, що гаєте час на божевілля… І ви хочете мене прогнати… Це нормально. У мене таке було… Але, знову ж таки, наступної миті вас щось не пускає…

      – Атож… – приречено погодився міський голова.

      – Це все привиди. Вони з нами повсякчас. Просто… не даються чути… А зараз… Хіба ви не розумієте, що ми не самі? – запитав Безрукий.

      Юрій Змієборець намагався вловити ритм дійсності. Зробивши декілька довгих вдихів-видихів, він запитав:

      – Як повернутися до нормального життя?

      – Не