Мер сидить на смерті. Андрій Процайло

на вірність громаді. На звороті полотна шпичастим почерком було виведено: «Пильнуй мою душу». Для Юрія Даниловича цей напис був одночасно громом з ясного неба, Божим благословенням і оберегом… З того часу, перебуваючи в самому серці Львова – міській ратуші, – Змієборець був певен, що Львів має душу. Знав – і все! Звідки це переконання з’явилося, мер не переймався, бо довіряв своїй інтуїції більше, ніж розуму…

      З вікон намальованої ратуші вискочили привиди, і картина захиталась. На стіні у спальні з’явилася тріщина, схожа на велетенського павука… Привиди не приховували, що прийшли по душу мера… Підлещувались, обіцяли земні блага, багатства казкові. А коли не проходило – починали залякувати. Пророкували вічне пекло і гарячу смолу, топлену у славному місті Львові… Щоб знав наївний мер, хто його катує… Свої!.. За яких так стійко стоїть…

      Змієборець затявся – душі не віддав. Знесилені впертістю Змієборця привиди позалітали назад у картину і зникли. Древня ратуша провалилася у прірву вічності – у рамці зяяла чорнота… Така насичена, аж світилася. Була ніби живою. Стогнала від пекельного болю, корчилася, а коли вже не змогла терпіти, з картини посипалися іскри… Страшнючі, як колись із чорно-білого телевізора, якого малий Юрко сам вирішив відремонтувати і ледь не спалив хати… Мер хотів було кинутися гасити пожежу, але побачив себе приклеєним до високого дерев’яного крісла… Навіть голова не рухалася – потилицю присмоктала липка спинка… Мер збагнув, що він мимоволі став свідком якоїсь жахливої таємниці, після якої…

      – Смерть, – підтвердила картина солодким голосом, від якого Змієборцю стало млосно. А через мить на екрані з’явилася власниця голосу. Її мер не міг не впізнати. Перед ним була власною персоною, трусилася від реготу… смерть.

      – Документальний фільм, – скрипнула щелепами старушенція. – Прем’єра для останнього мера, – труснула кістками і зникла…

      І побачив Змієборець середньовічний Львів, безбарвний, худий, висохлий на тараньку… І дракона, чорного, як смола, схожого на вовкулаку! Дракон нахилився над річкою і пив, пив, пив… Жадібно, ніби востаннє. А коли річка перетворилася на глибочезний рів, чудовисько знайшло джерело, затоптало його своїми лапищами, насунуло купу мулу і всілося верхи, наче закоркувало своїм волохатим задом кратер вулкана… І застигло, перетворилося у кам’яну скульптуру… Тоді над ровом почало рости місто. Віки минали, як секунди, і небавом Змієборець побачив сучасний Львів… Красивий і величний!.. У ньому щасливі люди – милуються містом, а під ними… змія, що крадькома підземеллям повзла до дракона. На ній верхи сиділа смерть і скалила зуби… Змія заповзла в пащеку дракона, і стався вибух! Річка вивергнула чудовиська і затопила місто… Смерть плескала у свої кістляві долоні й реготала від передчуття моря трупів…

      Мер відчув, як вода наповнює легені, як серце стишує ритм, як мозок затуманює, і… прокинувся.

      Був мокрий, наче хлющ, і зовсім знесилений.

      – Ти кричав уві сні! – повідомила дружина.

      – Ще