Мер сидить на смерті. Андрій Процайло

Вийдемо десь. У кафе, наприклад. На морозиво…

      – Може, краще я сам?

      – А давай без «може», Безрукий!

      Через хвилину пані Стефа уже запарювала на кухні Безруких свій улюблений чай з бергамотом.

      – Ви б частіше виходили на прогулянку! І мене кликали до Ганнусі. Я з радістю! – казала бабуся. – Молоді ще. Хіба я не розумію? А брудні шкарпетки, Левчику, треба класти в кошик для прання, а не в кишеню. Дивися за ним, Марі, – сказала пані Стефа і додала: – бо він як дітвак…

      Марі вдала, що не почула…

      13

      Коли Лев з Марі попід ручку вже спускалися сходами, вибігла пані Стефа.

      – Левчику, тебе до телефону!

      – Хто? – буркнув Безрукий. – Якщо з роботи – я на лікарняному. У мене передінфарктний стан!

      – Не з роботи! Тьху на тебе, ще наврочиш! Каже, що Борис Мудрагель. Думаю, це той сухоребрик в окулярах, що до тебе приходив часто. У нього голос кумедний. Пам’ятаєш? Я йому збрешу, що ти на роботі!

      – Ні, я підійду! – Лев згадав, що без мобільного. А номера Марі Борис не мав. Об’явилося чудо з ботанічного саду…

      – Леве Львовичу! Я на рідній землі! В аеропорту, як сирітка. Не маю де подітися! Мої в Осло! Голодний, як вовк!

      – Треба було поїсти в літаку! – не зміг стриматися Лев, щоб не пожартувати.

      – То вам не чартер! Рейсовий літак. Там треба платити! А я студент. У мене грошей, як кіт наплакав.

      – Стій, де стоїш. Зараз буду.

      – Я знав, що ви справжній друг, Леве Львовичу!

      Хоч щось добре останнім часом! Марі і Лев з нетерпінням помчали зустрічати яскравого представника ботанічного саду України. З ним не знудишся!..

      Весна була, як обікрадена на базарі дівка. Заплакана, замурзана, не знала, до кого звернутися по допомогу, бо скрізь ввижалися злодії. Так з порожнім гаманцем і подибала додому. Збирати гроші на обновки. Бо нинішні – пішли за вітром… Та Бог з ними, – подумала дівка, – з тими обновками. Аби здоров’я… Буде місяць, будуть зорі, буде сонце… А сонце так майстерно причепурить її у розкішні квіти, що кляті злодії заздритимуть…

      Борис Мудрагель не змінився. З нього так і струменів оптимізм, як з рогу достатку. Вундеркінд ум’яв миску борщу, всі вареники, що були в кав’ярні, і ще порцію пельменів. Запив графином узвару.

      – Україна є Україна! – виголосив хлопець, втираючи засмальцьованим рукавом рота. – Куди не кинеш оком – краса, смакота і Лев Львович, який, чує моє серце, знову вліз у якусь халепу.

      – Якщо я зараз відірву тобі язика, – мовив Безрукий, – ти вже стільки не зможеш їсти…

      – Жартую я. Хіба не знаєте очкарика з ботанічного саду? – сказав Борис. – Усе. Я готовий уважно слухати, як ви тут без мене сумували!

      Марі з Левом перезирнулися.

      – Я буду не я, якщо помилюся, що ви знову у щось встряли!.. То як, не помиляюся? Тоді давайте все по порядку – будемо розгрібати. Все-таки три голови краще, одна з яких… Самі знаєте… Вірить в усе… Бо немає такого в світі, чого не може бути! Це основний закон успіху!

      А що було робити?.. Лев усе й