Мер сидить на смерті. Андрій Процайло

вдома що хочете і скільки влізе й думайте, за що дитині купити цукерку. Такі умови вас влаштовують?

      Безрукий почухав свої кучері. Стійка умить загасила його запал, як новий вогнегасник. Нападати вже не було сенсу. А відступити гідно – не знав як. Тримав паузу…

      – Я взагалі-то покликала вас, щоб похвалити, – врятувала Левову репутацію начальниця. Він за це їй подякував. Подумки. Так само мовчки відзначив, що сам вдерся до її кабінету, а не вона його покликала. Що ж, нехай… – Отож не буду багато говорити, зразу роблю вам ділову пропозицію. Ваші знахідки про львівських привидів цікаві. Визнаю. Але для справжньої бомби в науковому світі цього замало. Без солі, так би мовити… Факти хоч якісь просяться… І я випадково надибала у вас одну вражаючу фотографію…

      – Як?.. – Лев умить упрів.

      – Із смітника… Ви знаєте, що в комп’ютері в нижньому куточку є такий ящичок – смітник називається. І допоки його не почистити – з нього можна повернути сміття, так би мовити… Хоча і з почищеного можна, до речі… Так от, на цьому фото, крім екстравагантних персонажів, проглядається цікавий текст… Що ви про нього можете сказати?

      – Нічого! Я ледве встиг видалити фото. Щоб екстравагантні персонажі мене не знищили! Такого безсилля я ще не переживав!.. Вам, напевно, того не збагнути, але фото висмоктувало з мене життя небаченими темпами… Тому ви й подумали, що я п’яний…

      – А якщо ми спробуємо спільно попрацювати над текстом, напишемо у співавторстві шедевр, розкриємо, розкрутимо, станемо відомими?

      – Ні! Вибачте, Бориславо Болеславівно. Але за це я не візьмусь. У мене мала дитина, і я ще хочу жити… Ви розумієте?.. Ви ж бачили?.. А як на вас подіяла світлина?.. – Безрукий злякано закліпав очима. Весь зблід.

      – На мене все діє так, як я захочу! – відмахнулася від запитання декан.

      – Тоді вам легше… – промимрив Безрукий.

      Борислава Болеславівна підійшла до вікна, трохи відхилила штору. Дивилася на шмаркату, закутану в тумани весну. Дивувалася, чому та не вдягається у сонячне в квітки плаття і не виходить на люди, як цариця!.. Якесь таке все сіре, сире, обпльоване… Таке, як їй подобається!.. Стійка сховала за шторою своє обличчя, а Лева бачила, як на долоні. Настроїлася на нього, наче соковижималка, що хоче вичавити геть усі соки!.. Якщо вдасться – навіть з м’якоттю!..

      На радість Борислави Болеславівни, Безрукий був безхребетний, безініціативний, переляканий, безмозкий і безкровний. Тобто без соку… Залишилася одна м’якоть. Але м’якоть сама по собі непоживна. Безрукий пройшов такий ретельний рентген, що якби хоча б якась брехлива хитринка у ньому була, Борислава Болеславівна вирахувала б її точно. Тисячу відсотків!.. «Мертвяк!» – подумала декан. Хоча для недосвідченого ока виглядає грізним звабливим левом. У кожного свої очі…

      – Шкода! – розчаровано продовжила декан, відійшовши від штори. Безрукому здалося, що вона почала знову перетворюватися у колишню Бориславу Болеславівну – змію… – Це ваша остаточна відповідь? Бо я знайду іншого охочого! Щоб ви потім не жалкували…

      – Остаточна.