Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

вони, – рече, – Дніпром на море випливали,

      Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;

      Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,

      А награбивши турецького немов добра, гуляли.

      В погулянках славились морським походом та хвалились,

      Що за віру б то благочестиву християнську бились.

      І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,

      Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.

      А пропившись

      І, мов крем'ях той, оббившись,

      Свою рідну Україну пліндрували,

      Милосердного гріхами прогнівляли;

      Божий бич, татар, на села накликали,

      Много християнських душ занапащали»…

      На попа за се козацтво нарікало,

      І на часточку йому не подавало;

      По чужих церквах акафісти наймало,

      Роківщиною його ніже не обмисляло.

      Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,

      На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.

      Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,

      Та пахущими на божниках квітками й рушниками,

      Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,

      Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.

      Байдуже було старому про багатство:

      «Не від сього, – рече, – миру наше царство»…

      І на те з старою не вважали,

      Що попи їх із попадями минали,

      Інде попасу веселого собі шукали,

      Від убогої гостини потай утікали.

      Один тільки й пан прихильний обібрався,

      Товстогубим між козаками звався.

      Не любив також і сей бенкетувати,

      А любив з попом у Біблії читати.

      До попа частенько став сей пан ходити,

      І без чарки про спасенне говорити.

      Хто казав: любив він попадю старую,

      Хто казав: ще й більш попівну молодую.

      Замолоду він якось не оженився,

      І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:

      Дак лизав старий до молодої губки,

      Буркотав, як сивий голуб до голубки.

      ДУМА ТРЕТЯ

І

      «І не кажи мені,

      І не турчи мені:

      Не хочу слухать-знати,

      Щоб за нелюбого

      Да товстогубого

      Марусеньку віддати». —

II

      «І не проси мене,

      І не гризи мене:

      Шкода про се й казати,

      Щоб із злиденником

      Та безземельником

      Марусеньку звінчати.

III

      І батько, й дід його,

      І рід, і плід його

      Се все було ледащо:

      Бо козакуючи,

      Статки гайнуючи,

      Позводились нінащо».

      Так старенький із старою

      День у день сварився,

      А козак із їх дочкою

      Тайкома любився.

      Була гарна вбога панна,

      Краля-королиця:

      Як ясна зоря, рум'яна,

      Як сніг, білолиця.

      Народила мати доню —

      Мов намалювала;

      Надала їй щастє-долю,

      Щоб біди не знала.

      А біда не за горами,

      Ходить проміж