Дилогія. Під тихими вербами.. Борис Грінченко

брата, —

      Нехай мати усміхнеться,

      Заплакана мати! —

      то йому аж сльози бриніли на очах. Дух переймало йому й тоді, як читав:

      Учітеся, брати мої,

      Учітесь, читайте —

      І чужого научайтесь,

      И свого не цурайтесь.

      Бо хто матір забуває,

      Того бог карає.

      Спершу він не розумів, до чого це тут матір ізгадується, але далі, багато разів прочитавши «Кобзаря», замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумів.

      І тоді сказав сам собі, що буде він поважати свою хату, не хоче відбиватися від своїх людей і буде вчитися.

      Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся істота його! Вчитися, щоб знати, як і що є на світі і через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобігти лихові, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Він певний був, що наукою цього зможе дійти, бо не дурно ж той, хто написав «Кобзаря», люблячи так дуже правду та вбогих людей, велів усім учитися. Він знав, нащо це казав, і Зінько хоче його слухатися, за його приводом іти і вчитися.

      Але як? Де? Від кого?

      До школи вже пізно було йти такому, як він. Через те пішов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а він за те йому платитиме.

      – Чого ж тебе вчити? – запитав учитель.

      – Усієї науки, яка є на світі! – відказав Зінько. Учитель засвистів, а тоді зареготався.

      – Дурний ти!

      – Та я знаю, що я дурний, – тим і прийшов, щоб ви мені розуму доточили.

      – Хіба ж можна всіх наук навчити? Та й почав лічити, які є науки: і така, і сяка, і он яка… Аж моторошно Зінькові стало…

      Одначе все ж згодився вчити Зінька дечого, і справді, за рік навчив його трохи арифметики та підучив дужче розуміти книжки… Та незабаром Зінько побачив, що цей учитель і сам не дуже більше знає… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляє, то в беседі горілочку цмулить, то з собакою качок диких стріляти бігає… А ще більше не сподобався він Зінькові тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже «ти» та величається перед мужиками, що він пан… Покинув Зінько до його ходити. Наважився вчитися сам.

      Купив собі арифметику, щоб і далі вчити її, купив географію, бо хотів знати про всякі землі… Купував іще багато всяких книжок. Які були в його гроші, що міг би на парубоцькі вбори витрачати абощо, – все віддавав за книги. Купував на базарі, в щетинників і в поганенькій книгарні в городі. Купував, не знаючи, які вони, а так – яка до вподоби припаде своїм заголовком. Купував і читав багато і врешті кинув. Здебільшого йому траплялися недотепні, а часом і гидкі книжки. Зінько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, світу прагнуща голова. Над «Кобзаря» та над «Роберта Оуена» книги не знайшов, хоч не збувся надії колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що є добрі книги, але сам не тямив, по чому їх пізнавати і де їх знаходити. Зрозумів, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловіка.

      Де