Дилогія. Під тихими вербами.. Борис Грінченко

спитав Рябченко.

      – Та що ж? Колодку прив'язують…

      – Ну?

      – Що – ну?

      – А те, що прив'яжімо й ми їм колодку! – сказав Рябченко.

      – От такої! – здивувавсь Остап. – А як же то?

      – А хотіли б? – лукаво спитав Рябченко.

      – Ще б пак!.. Чого б то чоловік не схотів!.. – загомоніли всі. – Якби-то!.. Та як?

      – Та воно невелика й штука, – спокійно й не поспішаючися почав Рябченко. – Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесії комарівську землю?

      – Держимо.

      – А у вас, Григоріє Павловичу, біля комарівської своя земелька?

      – Єсть.

      – А в мене посесія біля вашої – глушківського пана.

      – Правильно!

      – Аз другого боку комарівської землі ті пересельські наділи, що Денис Пилипович купує?

      – Авжеж!

      – А за їми земля Вавилова, Івана Івановича?

      – Так, так!

      – А між нею та глушківською землею пана Горянського земля?

      – І то правда!

      – Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? – питав Рябченко.

      – Громадська?.. А громадська… де ж? Усередині…

      – Ну? – спитав Рябченко.

      – Дак що ж? – не розуміли слухачі.

      – Овва! А ще й розумні люди! – засміявся Рябченко. – А те, що всі ці землі круг громадської з усіх боків. Вона серед їх, як острів серед води. Візьмемо в посесію Горянського землю та покличемо до себе в кунпанію Вавилова, – тоді вже диблянам без нас не буде ніякого ходу.

      Всі притихли, вражені надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розібрали справу, чи не помилилися! І тоді враз загомоніли моторно, весело, радісно.

      Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика – дві тисячі з половиною десятин, – але гуртом узяти можна. Тоді громада буде в такому кільці, що з його не буде ходу. Куди ні ступни – навкруги все їх земля буде. Тоді які вони схочуть, такі й ціни на землю будуть – і за випас товару, і за роботу, і за все. Бо де ж тоді мужик візьме землі, як не в їх? Йому іншого ходу не буде. Тоді вже не посміє ніхто галасувати в громаді. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-поміщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!

      – Ловка штука буде! – казав весело Копаниця. – Та це можна самими відбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годі! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцілую!

      Копаниця захопив лівою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цілувати товстими масними губами.

      – Голова! Голова! – загомоніли навкруг усі та й полізли цілуватися спершу з Рябченком, а тоді й самі проміж себе. Плечі штовхалися, червоні обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горілчаним духом, що їм уже повна була вся світлиця.

      – Дорога голова! – кричав кум Терешко. – Ціни нема!..

      Потроху посідали знову та й почали міркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи