Дилогія. Під тихими вербами.. Борис Грінченко

каже, – тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити».

      – Ич, ідолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому ті багатирі!

      – Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.

      – Дак що ж із ним робити? – спитав Денис.

      – Приняти до нас у спілку, – відказав Рябченко.

      – От такої!

      – Іншого нічого не вигадаєш.

      – Та в його й грошей нема.

      – Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

      – А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голінний?

      – Треба так зробити, щоб схотів, – обстоював за своє Рябченко.

      – Ну, та як же ти зробиш? – не розумів Копаниця.

      – А треба, щоб йому був великий бариш, – відказав Рябченко.

      – Уже ж більшого, як усім, не буде!

      – Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.

      – Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!

      – Що ж ти маєш робити, – казав спокійно Рябченко, – коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо… Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.

      – То тоді йому хвоста вкрутимо?

      – Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.

      – Бо він же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручніше.

      – Та що ж, і заходюсь, – згодився Остап. – Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.

      Почали міркувати, якими баришами можна краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

      – Дарма, аби впіймати!

      – А там скрутимо йому в'язи!

      – Щоб не бришкав!..

      – Ніхто тепер не бришкатиме!

      – Прив'яжемо колодку свині!

      – А коли й з колодкою полізе – по мордяці!..

      – По мордяці! По мордяці!..

      І знов усі зареготалися, – так їм до вподоби був той жарт. Сміялися всмак, аж здорові жовті зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусів та бороди.

      ІІ

      ЗІНЬКО

      Зінько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспішаючись, бо була неділя, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у неділю відпочити. І відпочивав справді, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вітрець розвіював духоту. Був кінець весни, саме той, як і хліб, і трава зростуть уже досить угору і блищать під сонячним промінням