Людина і зброя. Олесь Гончар

холодні очі Спартака побачив перед собою. «Так що ж, по-твоєму, якщо мій батько там, якщо йому судилося постраждати, то мені, його синові, доля народу, Батьківщина моя менш дорога?»

      Грюкнули двері. Зайшов Штепа. Не світячи світла, став шарудіти в тумбочці – його ліжко біля дверей.

      – Ви ще не спите?

      – А що? – озвався Степура.

      – Тільки що ми бачили, як ракету хтось пустив.

      – Де це ви бачили?

      – Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам – як над Лісопарком – раптом по небу джик! Хтось же є ото, що сигналізує, га?

      Богданові здалося, що Штепині підозри в цю мить стосуються насамперед його, здається, він жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалі він вигадав про ракету – Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка вивідує настрій? «Чи це вже в мене манія переслідування?»

      Темно за вікном, задушливо в кімнаті. Хоч би Таня була тут. Таня, вона одна знає про нього все, зна, як страждає від цих нескінченних підозр та ущемлінь гордість його, гідність його людська, і вона ж, Таня, як ніхто, вміє полегшувати його тягар, поділяти його біль в такі найтяжчі хвилини.

      Мовби відчувши його настрій, встав із ліжка Степура, підійшов у самій майці, в трусах до вікна.

      – Чого не лягаєш? – торкнувся рукою Богдана.

      – Та так…

      – Щось трапилось? Щось з Танею знов?

      – Та ні…

      Богдан не хотів при Штепі признаватись Степурі у своїх душевних незлагодах та гризотах. Він чув, як Штепа шкряботить біля своєї тумбочки, вечеряє в темряві хлібом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на зубах.

      – Завтра наші хлопці збираються йти відстрочки здавати, – заговорив Степура напівголосно.

      Але Штепа почув його:

      – Чого їм ті відстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спішать поперед батька в пекло.

      – Ти можеш не спішити, – сердито кинув йому Степура.

      – І не буду. А ти хіба підеш?

      Степура відповів після паузи:

      – Я піду.

      – А ти, Богдане?

      – Я теж.

      – Ну, як хочете, – знов хруснула ковбаса. – Що ж до мене, то я собі так міркую: раз у мене відстрочка, я потрібніший тут, а не там.

      Навечерявшись, Штепа роздягнувся, ліг і швидко захропів.

      Степура та Колосовський ще довго стояли біля вікна. В кількох словах Богдан розповів Степурі про те, що тільки-но сталося в комендантській.

      – Не журись, – сказав Степура. – Рано чи пізно все стане на своє місце. «Війна спише», – чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров'ю напише правду про кожного з нас.

      Спокійні роздуми його ніби трохи остудили Богдана. Але навіть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентежені, розбунтовані пережитим за день.

      Короткі літні ночі, а ця була незвично довгою, здавалось – ніколи не кінчиться.

      Глава 4

      Сонце? Так, воно ще було.

      Піднялося