Людина і зброя. Олесь Гончар

пожежних машин.

      Не листоноші – розсильні військкоматів з жмутками повісток в руках шугають цієї пізньої години від будинку до будинку, від під'їзду до під'їзду. В найглухіших завулках лунають чіткі їхні кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питає двірника:

      – Який номер?

      А через вулицю інший розсильний допитується так само вимогливо, нетерпляче:

      – Номер, номер який?

      В усіх районах міста в тисячі квартир стукає війна, вручає повістки.

      Тільки до студентських гуртожитків розсильні не завертають. Студенти поки що можуть спати спокійно – у них броня до закінчення університету. Одначе й студентам тепер не спиться.

      В комендантській істориків біля телефону позмінне чергують озброєні комсомольці, при вході до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтівкою. Не учбова дрібнокаліберка – справжня бойова гвинтівка в цю ніч у студента на плечі. Комендантська відтепер іменується штабом – вікна в ній щільно замасковані студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, відповідальний за тсоавіахімівську роботу. Під час фінської він потрапив був у лижний батальйон, і хоч до фронту так їх тоді й не довезли, проте на факультет він повернувся мовби фронтовиком, і відтоді його бачили по всіх президіях, де він сидів з виглядом втомленого боями ветерана. Відтоді ж на правах людини майже військової Спартак носить оцю гімнастьорку і портупею та пояс з мідною командирською пряжкою, що поблискує на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистачає росту, – ростом він чи не найменший на факультеті, зате солідності хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ході, в повороті голови, в мерзлякувато піднятих плечах, в ліктях, відстовбурчених на якийсь особливий начальницький манір.

      Коли в комендантській задзеленчить телефон, Спартак прожогом кидається до нього:

      – Історики! Штаб МППО слухає!

      І, припавши вухом до трубки, слухає з таким виглядом, ніби з ним зараз розмовляє щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить зосереджене, сірі застиглі очі сповнені рішучості й готовності виконати наказ.

      Час від часу він виходить з комендантської і, лунко клацаючи підборами чобіт по вестибюлю, йде перевірити пост, виставлений біля входу до корпусу. На посту зараз – Слава Лагутін, надійний комсомолець, якому Спартак не має підстав не довіряти, але його дратує, що біля Лагутіна весь час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява їхня красуня, що не могла нічого кращого придумати, як прибігти з дівочого гуртожитку в такий час і в таке місце на побачення…

      – Я тобі вже казав, – дражливим тоном звертається до дівчини Спартак. – Пост – не місце для побачень.

      – Іду вже, йду, – каже Мар'яна, відступаючи крок назад і вдаючи, що цієї ж миті збирається йти.

      – Це я вже чув, а піду – ти знов тут.

      – Ну що тобі станеться, коли я трохи тут постою?

      – Не мені. Але існує порядок. І взагалі – що за розмови? Сказав, іди – так іди, якщо не хочеш