Привид. Ю Несбьо

й приховане зізнання в коханні. Можливо, саме так воно й сталося, принаймні вони обоє розсміялися. Вони сміялися з його слів, з купленого персня, з того, що вони удвох знали те, що вже знали інші. І з того, що все у них добре. Бо все, чого вони хотіли і водночас не хотіли, крилося в цьому дешевому потертому персні. Він був наче урочиста обіцянка кохати одне одного пристрасно й довго, доти, допоки стане сили, а потім розлучитися, коли кохання вже не залишиться. А коли вона його покинула, то це сталося, звісно, з іншої причини. Поважної причини. Але Харрі подумки відзначив, що Ракель потурбувалася про отой неоковирний перстень, зберігши його в скриньці з коштовностями, які вона успадкувала від своєї матері-австрійки.

      – Може, підемо погуляємо, доки сонце не зайшло? – спитала вона.

      – Гаразд, – погодився Харрі, посміхнувшись їй у відповідь. – Ходімо прогуляємося.

      Вони пішли по дорозі, що кільцем піднімалася до кряжу пагорба. Листяні дерева на сході були такі червоні, що здавалося, наче вони палають. Світло, граючи на поверхні фіорду, робило його схожим на розплавлений метал. Але Харрі цікавився рукотворними рисами міста, яке розкинулося внизу. З висоти пагорба воно скидалося на мурашник. Будинки, парки, дороги, крани, човни в гавані, ліхтарі, що вже почали загорятися… Авто і поїзди, що поспіхом сновигали туди-сюди. Вся сукупність людської діяльності. І лише чоловік, який має час зупинитися й кинути уважний погляд на заклопотаних мурах, здатен поставити просте запитання: а навіщо?

      – Мені сняться тиша і спокій, – сказала Ракель. – І більше нічого. А ти? Що сниться тобі?

      Харрі знизав плечима.

      – Вузький коридор, де мене наздоганяє й поглинає снігова лавина.

      – Оце так!

      – Ти ж знаєш про мою клаустрофобію.

      – Нам часто сниться те, чого ми боїмося й чого бажаємо. Зникнути, опинитися заживо в могилі. Якимось чином це дає відчуття безпеки, еге ж?

      Харрі глибше засунув руки в кишені.

      – Все дуже просто. Три роки тому мене заживо поховала лавина. Не більше й не менше.

      – Значить, тобі не вдалося втекти від своїх привидів, незважаючи на те, що ти подався аж до Гонконгу?

      – Та ні, частково вдалося, – запевнив її Харрі. – В результаті цієї подорожі їхні ряди помітно порідшали.

      – Невже?

      – Насправді, Ракель, від дечого можна втекти. Мистецтво поводження з привидами полягає в тім, щоби насмілитися довго й пильно дивитися на них – допоки не побачиш їх такими, якими вони є насправді. А насправді – це просто привиди. Безсилі привиди, позбавлені життя.

      – А скажи, будь ласка, – мовила Ракель таким тоном, що Харрі збагнув: ця тема їй не подобається. – Чи є зараз у твоєму житті якась жінка? – Це питання прозвучало настільки легко й невимушено, що він навіть не повірив, що його почув.

      – Ну…

      – Скажи.

      Виходячи на прогулянку, Ракель начепила сонцезахисні окуляри. Тому важко було сказати, скільки вона хотіла почути. І Харрі наважився на обмін. «Я скажу, але нехай і вона