Привид. Ю Несбьо

й стрункі жіночі ноги сосен піднімалися до зеленої хвойної спідниці, яка кидала передвечірні тіні на гравійну алею перед будинком. Харрі стояв у горішньому кінці під’їзної алеї, витираючи піт після підйому на крутий пагорб і вдивляючись у похмурий будинок. Його важкі, вкриті чорними плямами дерев’яні бруси випромінювали солідність та надійність: такий собі непорушний оплот, пристанище від злих духів та стихії. Але цього було явно замало. Бо сусідні будинки являли собою великі, позбавлені елегантності вілли, що зазнавали постійного покращення й розширення. Ойштайн, позначена в його телефоні як «О», сказала колись, що колоди, з’єднані зарубкою, були виразом буржуазної туги за природою, простотою та заможністю. Але те, що побачив перед собою Харрі, являло собою хворобливий вираз збоченості, таку собі фортецю, що мала захищати родину від облоги серійних убивць. Тим не менше, вона все одно зупинила свій вибір саме на цій споруді.

      Харрі підійшов до дверей і натиснув на кнопку дзвінка.

      Всередині почулися важкі кроки. І Харрі збагнув, що спершу мав би зателефонувати.

      Двері відчинилися.

      Чоловік, що перед ним з’явився, мав білявий чуб. То був чуб, який в молодості був густий і, безсумнівно, забезпечував своєму господарю благовоління жінок. Тому власник чуба прихопив його з собою і в зрілий вік, сподіваючись, що коли чуприну трохи скучерявити й підпушити, то ефект буде не гіршим, аніж у молодості.

      На чоловікові була добре випрасувана блакитна сорочка, і Харрі спало на думку, що у своїй молодості цей чоловік носив таку ж саму.

      – Слухаю, – сказав чоловік. Відкрите добродушне обличчя. Очі дивляться так, наче увесь час їм доводилося бачити лише приязнь і доброту. На нагрудній кишені – маленька вишита фігурка гравця в поло.

      Харрі відчув, що в роті у нього пересохло. Він зиркнув на пластинку з ім’ям власника будинку.

      «Ракель Фауке».

      Однак замість Ракель на порозі стояв оцей чоловік з привабливим, але безвольним обличчям і тримав рукою двері так, наче цей будинок належав йому. Харрі знав, що має декілька варіантів початкового гамбіту, але він зупинив свій вибір ось на якому:

      – А ви хто такий?

      Чоловік на порозі сотворив такий вираз обличчя, який Харрі ніколи б не вдалося відтворити: незнайомець насупився і посміхнувся одночасно. Той вираз мав означати поблажливе здивування вищої особи, спричинене нахабністю якогось унтерменша.

      – Оскільки ви – надворі, а я – в хаті, то було б природніше, коли б ви перші сказали мені – хто ви такий. І що вам потрібно.

      – Воля ваша, – погодився Харрі, гучно позіхнувши. «Знову спати хочеться. Це часовий зсув винуватий, а що ж іще?» – Я прийшов сюди поговорити з жінкою, чиє ім’я викарбуване на табличці під дзвінком.

      – А ви від кого?

      – Від «Свідків Ієгови», – відповів Харрі, поглянувши на годинника.

      Чоловік миттю поглянув повз Харрі, видивляючись його напарника, який неодмінно мав би тут бути, бо «Свідки» по