Привид. Ю Несбьо

звуть Ганс Крістіан. Е-е-е… вибачте за мою непривітність. Але сюди вже приходило багацько химерних людей, які допитувалися про обставини цієї справи, тому вкрай важливо, щоби Ракель мала хоча б трохи спокою. Я – її повірений.

      – Її?

      – Їх – Ракелі та Олега. Проходьте, будь ласка.

      Харрі кивнув.

      На столі у вітальні лежали купи газет. Харрі підійшов до них. Документи справи Олега. Звіти. Висота стосів свідчила, що вони рили інформацію, не шкодуючи сил.

      – Дозвольте запитати: а що вас сюди привело? – поцікавився Ганс Крістіан.

      Харрі мовчки погортав газети. Проглянув результати ДНК-аналізів. Заяви свідків.

      – А що ви…

      – А що я?

      – А що ви тут робите? Невже ви не маєте офісу, де могли б зайнятися підготовкою документів для захисту?

      – Ракель теж хоче брати в цьому участь. Вона ж сама юрист. Послухайте, Холе, я чудово знаю, хто ви, знаю, що для Ракелі й Олега ви були близькою людиною, але…

      – А наскільки ви їм близькі, якщо чесно?

      – Я?

      – Так, ви. Бо, схоже, саме ви взяли на себе відповідальність забезпечити їх всебічною підтримкою й турботою.

      Харрі було байдуже, що він зробив такий відвертий натяк, він збагнув, що видав себе, і побачив, як його опонент з цікавістю подивився на нього. А ще він збагнув, що втратив ініціативу.

      – Ми з Ракель – давні друзі, – пояснив Ганс Крістіан. – Я народився й виріс неподалік, ми разом вивчали право, і…отак воно сталося. Якщо найкращі роки свого життя проводити разом, то неминуче виникають міцніші узи.

      Харрі кивнув. Він знав, що йому не слід було розкривати рота. Знав, що коли розкриє, то все, що він скаже, лише погіршить ситуацію.

      – Гм, дивно. За наявності уз, про які ви ведете мову, досить дивною виглядає та обставина, що коли ми з Ракель були разом, я вас ніколи не бачив і нічого про вас не чув.

      Ганс Крістіан не зміг відповісти на це запитання. Двері розчинилися. Й увійшла вона.

      Харрі відчув, як його серце наче пазурі вхопили, міцно стиснули і почали смикати туди-сюди.

      Її фігура залишилася такою ж самою: стрункою й прямою. Обличчя теж було таке саме: серцеподібне, з темно-карими очима та трохи зашироким ротом, який так любив сміятися. Волосся також було майже таким самим, як і раніше: довгим, хоча трішечки світлішим. Але очі Ракелі змінилися. То були очі загнаної тварини – полохливі й широко розкриті. Та коли їхній погляд упав на Харрі, то йому здалося, наче щось все ж таки повернулося. Щось від тієї людини, якою вона колись була. Від того, якими вони були.

      – Привіт, Харрі, – сказала вона. І разом зі звуком її голосу повернулося все решта, все решта пригадалося.

      Двома широкими кроками він підійшов до неї й обійняв. Відчув запах її волосся. Дотик її пальців на своїй спині. Вона першою розімкнула обійми і відпустила його. Він ступив крок назад і поглянув на неї.

      – Маєш гарний вигляд, – сказав він.

      – Ти теж.

      – Брехуха.

      Вона поспішила посміхнутися, бо її очі вже наливалися