Привид безрукого ката. Андрій Процайло

Левові очі на весь отой цирк. О Боже, не забирай розуму!

      Безрукий блукав містом, наче неприкаяний. Ледь удруге не наткнувся на веселу компанію, що шукала пригод. Хуліганам пощастило, що Лев не чув, як його лають, а зачепити його не встигли.

      Ніч напала на Львів, оминувши вечір. Тіні виповзали з-за кожного будинку й шкірилися до Лева, наче божевільні. Він їх не відганяв, бо нічні блукання нашептали йому правду: хвиляста лікарка мала рацію – він хворий. Без оцього роздвоєння особистості, про яке говорила лікарка, він би ніколи не повірив у глузливі листи. Тепер можна деякою мірою зрозуміти рудого, бо він намагався з’ясувати, чи міг Лев сам вистрибнути з вікна, чи йому хтось допоміг. Рудий рився у чужих головах, бо така його робота – розгадати, що в них твориться. Безрукий сьогодні мислив як ніколи ясно. Але він відчував, що це ненадовго. Відчував, що цей інший, що вірить привиду ката, гупає в його черепну коробку, щоб вселитися у ній та трохи покерувати.

      – Я здурів, – мовив уголос Безрукий, поглядаючи на пузатий місяць, що об’ївся куті на Різдвяні свята.

      Він підійшов до самотнього ліхтаря, що грів нічну порожнечу, і набрав на мобільному номер з візитівки. Місяць дивувався, куди це він проти ночі дзвонить.

      Через три гудки схвильований голос сказав:

      – Алло…

      – Це Лев Безрукий, – пояснив Лев. – Хочу вам у дечому зізнатися…

      – Так, Леве, я вас уважно слухаю.

      Безрукий глибоко вдихнув:

      – Справа в тому… що ви маєте рацію: я дійсно хворий… Я про це дізнався випадково й боюся, що забуду знов…

      – Ви вдома? – запитала лікарка не в тему. Видно, мала досвід спілкування з божевільними і боялася, щоб ці не наробили непоправних дурниць…

      – Ні, я гуляю.

      – Де ви зараз?

      – Під ліхтарем.

      – Це дуже добре. Конкретніше можна?

      – Можна. На вулиці під ліхтарем…

      – А на якій вулиці? – терпіння лікарці не позичати.

      Лев пооглядався.

      – Чесно кажучи, я не знаю… Я йшов, йшов… і сюди прийшов, – хихикнув. – А пиріжка не знайшов…

      – Підійдіть до адресної таблички на будинку, прочитайте вулицю та номер, – інструктувала лікарка.

      – Ви думаєте, у нас так легко знайти на будинку табличку? – запитав Лев.

      – Думаю, так. Бо перед Євро все гарно порозвішували, і не тільки українською.

      – Добре, – мовив спокійно Безрукий і підійшов до будинку. Там справді висіла нова адресна табличка. – Пасічна, 104, – прочитав.

      – Там і стійте! – скомандувала хвиляста лікарка і поклала трубку. А вже через хвилину в домашніх капцях та шубі поверх нічної білизни вона з’явилася перед ним.

      – Чого ви забрели під мій будинок? – запитала сердито.

      – Не знаю, – відповів зраділий Лев, але жінка йому не повірила.

      З її сердитості до Безрукого дійшла ще одна чудасія – відпустивши тіло у вільне блукання містом, він забрів під будинок хвилястої