Привид безрукого ката. Андрій Процайло

ніколи тему її родичів не зачіпали. Але сусідка розповідала, що Ганна Петрівна приїжджа. Молодою прибула звідкись вчитися до Львова, тут і зосталась. Цю квартиру теж успадкувала від чужої професорки. Якась безродинна хата. Ганна Петрівна постійно повторювала, що я мушу їй подарувати внуків, бо інакше гріш ціна їй, мені і всім нашим поколінням, – колишнім і прийдешнім. Я не встиг. Вона померла 21 грудня 2011 року, перед своїми іменинами. Рівно через рік з вікна вивалився я… Ви все знаєте, чого буду повторюватись? Цілу ніч розказував. А мучить мене найбільше те, що вона дійсно перед смертю благала мене відкрити тайник 21 грудня опівночі. Я забув. А випав з вікна декілька хвилин після дванадцятої. І нічого не пам’ятаю. І ще ця лялька. Не думаю, що пані Стефа вигадала про ляльку. Хоча… можна перевірити в слідчого – він напевне все зафіксував.

      – Де тайник? – запитала Марі, наче щось пригадала.

      – У кімнаті. Пішли, – вони ввійшли в кімнату. Лев увімкнув світло. – Ось, – махнув рукою на стіну, де самотньо висіла сіра, сумна, в дешевій рамці картина.

      Марі підійшла до полотна, розглядала. Дощова, втомлена львівська осінь. Площа Ринок. Облізлі будинки. Поодинокі згорблені і злякані перехожі. Виділяється чоловік у чорному, страшний і сумний. І таке відчуття, що йому чогось бракує. Однозначно, кудись спішить. Внизу маленькими літерами написано «Мало добра». Все.

      – Дійсно, мало добра. Як такий страх можна тримати в хаті? – аж затрусилася лікарка. – Вас ця картина не гнітить? – запитала Лева, який стояв поруч, готовий зняти полотно, щоб показати господинин сховок.

      – Якщо чесно, я ніколи на неї не звертав уваги. Зараз уперше. І погоджуюсь – вона неприємна.

      – А знаєте, кого у середньовічному Львові називали «паном Малодобрим»? – раптом запитала жінка.

      Левові очі застигли на чоловікові з картини.

      – Ката, – відповів. Руки тремтіли. Безрукий обережно зняв картину. Відчинив дверці сховку. – Ось, – сказав. – Так і було. Порожньо.

      Кава вже не бадьорила. Помаленьку підкрадалася втома. Ранок давно повиганяв з хати людей, щоб мчали на роботу за куснем хліба. Марі глянула на годинник.

      – Зароблю сьогодні від головного за запізнення, – усміхнулася, ніби виправдовуючись. – Показуйте свої листи – і я біжу на роботу…

      Лева наче підмінили. Він став якимось загальмованим, малорухливим. Повисував усі шухляди, поперекидав у них всі папери. Шукав, аж спітнів. А листи лежали в серванті, один біля одного. Побачив їх Лев випадково. Зовсім не пам’ятав, як їх туди поклав.

      Марі сиділа за столом. Більше не підганяла Лева. Бачила, що він хвилюється.

      Безрукий взяв листи, всівся на ліжку і почав перечитувати. Марі не помічав. Час від часу його брали дрижаки, від того й у Марі мурашки бігали по шкірі. Нарешті він підніс голову і палаючими очима глянув на лікарку. В цю мить він нагадував чоловіка з картини.

      – Я без поняття, – розгублено мовив Лев і почав читати вголос. Коли прочитав, підійшов до смітника, вийняв клубок зіжмаканого паперу, розгладив його рукою