Марія Пустельна, або Історія одного лева. Петро Немировський

їх. Жодної згадки не залишилося від колишнього Гурія. У ресторани він вдягався з шиком, а коли «зависав» на наркотиках, ставав схожим не безхатька, ще й до того його отруєне опіумом тіло розливало навкруги різкий неприємний запах.

      У бандитському світі в нього було прізвисько Грек. Вони грабували магазини, накладаючи данину на бізнесменів. Знаменитий «Привіз» контролювала тоді грузинська мафія, але базар «Південний» відбила банда, до якої належав Гурій. З часом, одначе, він переключився виключно на мистецтво.

      Мабуть, ніколи раніше в Одесі не було такого лиха для художників і галеристів. Всю ненависть за свою зраду професії і свою слабодухість перед випробуваннями Гурій звалив на бувших товаришів по цеху – художників, а також на галеристів, арт-дилерів, навіть на власників багетних майстерень, – власне, на всіх тих, хто якимось чином був пов’язаний із живописом. Він знав, де, в якій галереї продаються гарні картини, в якого художника купують роботи, в якій майстерні виготовляють якісні дорогі рами.

      Іноді він грабував якусь галерею навіть не заради користі, а через помсту, аби задовільнити свою ненависть. А іноді міг організувати побиття якогось успішного талановитого художника. Потім, напитий, сидячи у ресторані або стрипклубі, або на чиїйсь квартирі зі шприцом у руці, він вищирявся у посмішці, задоволений, що все пройшло вдало.

      Скочувався Гурій по найкрутішій похилій прямій, крутіше не буває. Були і арешти, і нечувані гроші, витрачені на адвокатів, і не менш нечувані хабарі слідчим, і передози від макових голівок. Були і скандали з матір’ю, і «швидкі допомоги», і лікарні.

      Ховав друзів. Того застрелили, того п’яним збила машина. На Таїровському цвинтарі, на могилах, пили, поминаючи загиблих, покладали квіти: «Спи, брате-Князю, земля тобі пухом… Спи, брате-Чиже…»

      Траплялося, щоправда, вкрай зрідка, що Гурій задумувався: а, може, і йому було би краще з ними там, у землі?..

      До речі, неподалік від цих могил, на грецькій ділянці, височів чорний гранітний камінь у формі церковки під хрестом. Дід… дід… Сповідник віри Христової. Таємні служіння в катакомбах, наче за часів гонінь на перших християн.

      У дитинстві Гурій любив уявляти, як десь за містом у каменярню спускається купка людей. Там, під землею, у тьмяному світлі ліхтариків та свічок, бородань дідусь Йонос вбирається у шати. Потім ставить на підставку ікони, освячує кадило…

      А потім дід – у чорній робі зека і шапці-вушанці. Валить ліс на Воркуті. І у засланні в Іжевську. І знову в Одесі, з хворими нирками і слабким серцем, після туберкульозу. І знову – катакомби і служіння Христу. Дід дожив до тих днів, коли в Одесі нарешті відкрилося Грецьке подвір’я при Свято-Троїцькій церкві. Встиг там послужити. Там його і відспівували…

      От би зараз струсити Гурію все, як дурний сон, і піти туди, до чорного гранітного каменю під хрестом. Постояти там на колінах, поплакати.

      Та не ходив туди Гурій. Не міг. А стояв біля щойно насипаних