Марія Пустельна, або Історія одного лева. Петро Немировський

синню, що розливається всюди. А взимку небо і море тонуть у якомусь сумнівному свинцевому світлі…

      Коли він писав нову картину, ставав відлюдником. Його смагляві щоки швидко заростали густою щетиною, пасма чорного волосся у безладі падали на плечі. Кожний порух його довгих, жилавих рук, кожний жест були внутрішньо вільними, але й гранично чіткими і точними. Увесь вимазаний фарбами, з пересохлою від ацетонової рідини для змивання шкірою на долонях, зовнішньо – майже бомж, він відчував в собі таку внутрішню енергію, яка доступна лише художнику під час роботи!

      В нього була натурниця – Ірен. Вона нещодавно закінчила інститут, отримала диплом соціолога і працювала у центрі з вивчення маркетингу. Її дійсно звали Ірен, а не Ірина. Вона запевняла, що окрім українців, у її роду були італійці і французи. Ну й, звичайно, євреї. Словом, по національності Ірен була одеситкою.

      Ірен була сповнена надзвичайної пластичності, не гімнастичної або танцювальної, яка досягається наполегливими тренуваннями, а пластичності аристократичної, вродженої, яка дісталася їй у спадок – не виключено, що від італійських синьйорин. Вона була позбавлена метушливості; коли нервувала або сердилася, прикладала свої рівні довгі пальці і глибоко дихала, так, що здіймалися її невеликі, але дуже красиві груди. Особливої привабливості додавали її обличчю широко розкриті карі очі і великі, ніжні, трохи рожевуваті повіки, котрі вона вміла так томливо опускати.

      Вона мала, як то кажуть, шарм і манери. Щоправда, в її натурі проглядала практична хватка, котра ще не встигла розвинутися і вирости у холодний прагматизм. Ірен не були притаманні «бурхливі пристрасті», які її так приваблювали у Гурію. Її самолюбству лестило, що ім’я її коханця стає відомим, що його картини виставляють у галереях, кілька його робіт продано закордон.

      Кращої натурниці годі було й шукати. Застигнувши, вона терпляче лежала, гола, на підлозі, застеленій одним брезентом, або, закинувши руки за спину, до оніміння м’язів стояла біля порожньої стіни.

      Вона приносила у студію їжу для свого «відлюдника Ель Греко», як вона його називала. Жаліла його, коли, сидячи біля її ніг і поклавши голову їй на коліна, Гурій страдницьки дивився на невдалий малюнок, котрий він спересердя заляпав фарбою.

      В його картинах, у найкращих з них, було видно безперечну обдарованість. Обдарованість багатообіцяючу, але таку, що ще не розкрилася. У Гурія був складний характер: у його душі уживалися крайнощі. Незважаючи на своє прагнення до високого, він міг бути дуже черствим; відчуженість від життєвої буденщини поєднувалася в ньому з непомірним марнославством; він добре володів технікою малювання, яке вимагало кропіткої праці, але його з’їдали гордощі. Словом, це був один з тих талантів, котрі здатні розвернутися у всій своїй повноті, але частіше з різних причин дарма витрачають те, що мають.

      В його дар вірила мама, віддаючи синові всі заощаджені гроші зі своєї скромної зарплатні бібліотекара. Батько з родини пішов. Душевної