Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник. Сергій Жадан

хоча насправді нічого не здорово й усі ці рештки комун у степах і набитий кістками чорнозем вганяють у легкий ступор, так що лишається пити далі й говорити про погоду, засинаючи під час розмови.

      Серед ночі нас будять, вантажать у машину й привозять на вокзал. Близько першої ночі з’являється потяг, довго стоїть на порожній нічній станції, потім рушає, але їде аж надто повільно, зупиняючись щоп’ять хвилин, так ніби тикає своїм мокрим чорним носом у серпневу темряву, винюхуючи, куди ж далі завертають ці чортові рейки. Фактично ми більше стояли, ніж їхали, нам трапився дивний партизанський поїзд, він зупинявся серед поля і в населених пунктах, він мовби пропускав перед собою невидимі нам потоки і струмені нічного повітря, гальмував під кожною шахтою, а оскільки їх – цих темних, порожніх усередині шахт – ставало чимраз більше, то подорож наша поступово перетворилася на таку собі розмірену міграцію вагонів у південно-західному напрямку. Пасажирів ставало все більше. На кожній станції підсідали цілі шахтарські родини, котрі їздили собі ось так Донбасом, у пошуках невідомо чого, бо що ти тут можеш знайти, у цьому Донбасі, куди ти приїдеш потягом, який майже не рухається, сядеш у Донбасі й вийдеш у Донбасі. Але вони все одно сідали й сідали, багатьох із них я міг пам’ятати з дитинства, вони майже не змінилися, навіть сорочки з короткими рукавами й білі затягані олімпійки на них я міг пам’ятати, оскільки вони були з тих-таки вісімдесятих, які я пам’ятав найкраще. Чоловічий одяг довше носиться і краще запам’ятовується, у цьому є щось стильне – чоловіки в старшому віці аскетично ставляться до свого одягу, саме аскетично, а не зневажливо, дотримуючись певного пролетарського шарму, коли ти просто сприймаєш свій одяг як частину себе, то й інші теж сприймають тебе разом із твоїм одягом, невід’ємним від твого досвіду і твоєї фізіології, навіть якщо ти не знаєш, що це таке.

      Ну ось, знову стоїмо під шахтою, за вікнами космічні пейзажі і зворотній бік місяця, зусібіч, починаючи від ранку, щойно ми почали в’їжджати в цей справжній Донбас, нас оточують гори заліза, купи щебеню й нагромадження зелені. Забагато експресії в краєвиді. Особисто я спробував би все це якось розрідити, якби мені доручили зайнятися оформленням навколишніх територій. Навіщо тут стільки заліза й зелені, навіщо стільки шахт, головне – навіщо під ними так довго стояти?

      У Донецьку нас зустрів друг – Білий, майор міліції, автор історичних романів, кандидат історичних наук. У його романах хтось когось постійно мочив, було багато крові й адреналіну, а негативними персонажами, що мені особливо подобалося, поруч із реальними татарами, поляками чи яничарами, щедро були представлені вурдалаки, вовкулаки, песиголовці та інші вороги українського народу. Коли я запропонував Білому поїхати разом до Гуляйполя, той легко погодився, тож ми домовились, що заїдемо за ним у Донецьк, а там видно буде.

      Я був у Донецьку лише раз, у дитинстві, улітку вісімдесят четвертого. Чому я пам’ятаю рік? За рік до цього