Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник. Сергій Жадан

ну та це справи не стосується.

      Ми сходимо на перон. Потяг освітлюють кілька потужних ліхтарів, як на стадіоні, вагони важко рухаються, набираючи швидкість перед наступним перегоном, далі потяг повертає на Донбас. Тут немає чого робити навіть удень. Уночі тут немає чого робити взагалі. На вокзалі холодно, навіть незважаючи на те, що зараз літо, серпень, усе одно – на вокзалі холодно, і там уже хтось спить. «Давай, – кажу я, – пішли на автовокзал, там траса, спробуємо щось зупинити, у разі чого – просто дочекаємося першого автобуса, пішли, тут недалеко». Але це я так сказав – недалеко, насправді я ходив цими чорними від ночі вуличками не раз і не двічі, я-то знав, що йти вночі, наосліп, навпомацки по неасфальтованих вуличках цього містечка – заняття майже безнадійне. Та що робити?! Ми пройшли вздовж перону, зістрибнули на стежку, що тяглася вздовж рейок, яких уже й видно не було в траві, оминули кілька цистерн із метиловим спиртом і цементну огорожу, усе далі відходячи від прожекторів і вокзалу, повз нас прокотився наш Суми-Луганськ, обдаючи п’янким запахом тамбурного вугілля й солодкої кип’яченої води, потяг – це було щось останнє світле в цьому місті, далі довелося йти в темряві.

      Автовокзал не працював. Востаннє, коли я тут був, себто кілька років тому, він ледь жеврів, дві третини рейсів уже тоді не функціонували, село було відрізане від цивілізації, та й цивілізацією все це назвати було важко; крісла і лавки були напіврозвалені, дерматин із них здерто, і гучномовець тривожно мовчав. Але тоді, у всякому разі, ще працювало кафе, де продавалися старі, аскетичні тістечка і яскраво-недоречні в цих строгих декораціях чупа-чупси. Я якось розраховував на це кафе, на ці чупа-чупси, зрештою, чупа-чупси мені були до одного місця. Я собі думав: о’кей, хай село відрізане від цивілізації, хай здерто дерматин, та хай навіть гучномовець не працює, – я переживу, я переживу без гучномовця, чесне слово, але ж кафе, кафе, курва, має працювати, а де є кафе, там є яке не яке культурне життя – водяра, котлети, проститутки, хоча б щось, хоча б якась електрика й комунікації.

      Проте капіталізм оминув своєю вгодованою тушею ці суворі хліборобські місця, які вже тут чупа-чупси – вокзал не працював, на дверях висів замок і сподіватися просто не було на що. Ми обійшли темну споруду й вийшли на трасу. Під будівлею вокзалу стояла фура, очевидно, далекобійники відсипалися до ранку, щоб прокинутись і з новими силами пробиватися до Ростова чи на Кубань, відпрацьовуючи свої бабки, розвиваючи свій бізнес, назустріч своїй мрії, назустріч своїй смерті.

      І ось ми стоїмо майже на виїзді з міста, метрів за сто від нас залізничний переїзд, і траса, біля якої ми зупинилися, така чорна, що, якби було не в лом, я повернувся б назад на залізничний вокзал – поближче до людей, поближче до цистерн із метиловим спиртом, поближче до духу Володимира Миколайовича, який час від часу мав би пролітати над залізничним вузлом, завертаючи на свою Третю Роту й тяжко зітхаючи вгорі від спогадів