Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник. Сергій Жадан

форм зокрема, мусив би стабільно збирати на річниці і ювілеї натовпи згаданих нами тут вище чуваків у панамах і з «кодаками». Історики настільки дбайливо описують школи й заводи містечка, фіксують кількість робітників і чисельність єврейської громади, що в якийсь момент і сам починаєш перейматися історичною долею цього серпневого містечка, блукаєш повільно від автовокзалу до бібліотеки, від бару «Нестор» до напіврозваленої будівлі колишнього млина, упізнаючи щось зі старих архівних фотографій, а щось не впізнаючи зовсім. Живучи в такому невеликому містечку, скажімо, три дні, на третій день ти вже починаєш упізнавати місцевих мешканців, і, що найгірше, – вони тебе теж починають упізнавати, від цього стає доволі незручно – тому що ти в їхніх очах зайда, щоб не сказати гірше, турист із «кодаком», який дивиться на них, як на тубільців, намагаючись знайти в рисах їхніх облич відбиток анархо-синдикалізму, утім, нічого, крім алкоголізму, не знаходить. Є в цьому щось нечесне – з одного боку, ти зі своїм збаранілим захопленням і намірами розпитувати кожного зустрічного, чи воював його дідо в Махна, і вони – утомлені подібним цирком, перейняті своїм мирним виживанням у ринкових умовах, тому що там, де для тебе історія й ідеологічні переконання, для більшості з них криється джерело приватного підприємництва й не усвідомлених до кінця докорів сумління. Тому вони й дивляться на вас якщо й не вороже, то принаймні без жодного ентузіазму – і ті два вбиті наглухо хрони, з якими ви пили самогон на березі річки (уже не було містка, яким переїздили повстанці, річка зовсім зміліла, хрони сиділи на березі й печально мовчали, коли їм запропонували випити, відразу ж погодились, один із них взяв гроші і зник, ми думали, що назавжди, але ні – він повернувся, і потім ми швидко все випили і полізли у воду; хрони у воду не лізли, дивились на нас неуважно й відсторонено, кожен бачить у ріці своїх потопельників, ми до числа їхніх не належали); і директорка музею, котра втомлено нам щось пояснювала й перепрошувала, що мусить бігти в штаб, працювати на вибори, навіть не цікавлячись, за кого ми будемо голосувати; і продавщиця в газетному кіоску, яка спала в ньому до п’ятої години, потім замикала на висячий замок, навіть вона, попри те що ми купували в неї пресу, можливо, ми взагалі були єдині, хто купував місцеву пресу; і навіть той офіціант у привокзальному ресторані, який бачив нас щодня, щодня ми приходили до нього як до давнього знайомого, але навіть він дивився на нас байдуже. У маленьких містах люди спокійніші, вони наперед знають усе, що з тобою станеться, вони з першого погляду бачать, що ти так нічого й не знайдеш на цих запилених вуличках, між цих старих розстріляних будинків, нічого не знайдеш і знайти не можеш, тому ти тут чужий, і питання лише в тому, скільки ти витримаєш у своєму готелі, наскільки в тебе вистачить грошей, драпу й консервів, щоб вижити в кривавому готельному просторі, наповненому тяжкими сновидіннями й запахом одеколону. У цьому все питання – чи звалиш ти просто сьогодні, вечірнім автобусом,