Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

вулиця була безлюдна. З низеньких стрілчастих дверей, – певно, негритянка забула їх зачинити, – долинали регіт, дзенькіт келихів, ляскання корків од шампанського, а увесь цей чарівний гамір покривав голос, веселий і дзвінкий; жінка співала:

      Любиш ти, красуне Марко,

      Серед квітів танцювать…

      – Сто чортів! – вигукнув зблідлий тарасконець і метнувся в двір.

      Бідолашний Тартарен! Що він побачив!.. На галереї, серед пляшок, печива, барвистих подушок, люльок, тамбуринів та гітар стояла Байя – без сукні, без блакитної корсетки, в сорочці із сріблястого серпанку, в широких блідо-рожевих шароварах, в моряцькому кашкеті набакир і співала «Красуню Марко»… А біля її ніг сидів на маті капітан Барбасу, підступний капітан Барбасу, переповнений коханням та варенням, слухав пісню й заходився реготом.

      Поява Тартарена – схудлого, змарнілого, запорошеного, із запалими очима, що палали вогнем, у шешьї, що ледь трималася на тім’ї, – враз увірвала цю чарівну турецько-марсельську оргію. Байя вискнула, мов перелякана левретка, і шаснула в будинок. Однак Барбасу анітрохи не збентежився, а тільки засміявся ще веселіше.

      – Ну, пане Тартарене, що ви на це скажете? Самі бачите – вона таки знає французьку мову…

      Розлючений Тартарен кинувся до нього:

      – Капітане!

      – Не хвильюйся, любій! – вигукнула мавританка, перехилившись через поруччя чарівливо-задерикуватим рухом.

      Наче громом уражений, бідолаха Тартарен повалився просто на тамбурин. Його мавританка вміла навіть говорити з марсельською вимовою!

      – Я ж вам казав – стережіться алжирок! – повчально мовив капітан Барбасу. – Так само, як і вашого чорногорського князя…

      – Ви знаєте, де князь? – підвівши голову, спитав Тартарен.

      – Авжеж! Він оселився на п’ять років у затишній Мустафській в’язниці. Цього шахрая спіймали на гарячому… А втім, сидіти за ґратами – йому не первина. Його світлість вже відсидів десь три роки… Стривайте, стривайте… чи не в Тарасконі? Здається, саме там.

      – У Тарасконі?! – вигукнув Тартарен, якому наче полуда спала з очей. – Так ось чому він знає лише одну частину нашого міста…

      – Авжеж!.. Він знає тільки те, що бачив з вікна в’язниці. Ах, любий пане Тартарене! У цій паскудній країні треба повсякчас пильнувати, а то вскочиш у таку халепу, що тобі й не снилося!.. От хоч би оця ваша приключка з муедзином…

      – Яка приключка? З яким муедзином?

      – Отакої!.. З отим муедзином, що навпроти… з отим, що залицявся до Байї… Про це недавно писалося в «Акбарі»; весь Алжир ще й досі сміється… Та і є з чого: муедзин, виспівуючи молитви на своєму мінареті, під самісіньким вашим носом освідчувався Байї в коханні й викликав її на побачення іменем Аллаха…

      – Невже у цій країні самі лиш пройдисвіти? – зойкнув сердешний тарасконець.

      Барбасу по-філософськи розвів руками:

      – Любий мій, ви ж розумієте, що нові країни… Та, зрештою, байдуже! Послухайтесь моєї ради: