Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

жирні, обважнілі від спеки перепілки – вітер доніс до Тартарена Тарасконського той чудовий звук, що його стільки разів, умліваючи, чув він у Тарасконі біля звіринця Мітен. Лев’яче рикання!.. Тільки ж далеке-далеке, тільки ж ледь-ледь чутне, майже невловиме…

      Наш герой подумав був, що це йому причулося… Він завмер, дослухаючись. Ні, рикання долинуло знову, хоч і віддалене, та вже гучніше, – і враз завалували собаки в дуарах, а у верблюда затремтів од жаху горб, аж забряжчала зброя в скринях і загримотіли консерви…

      Це лев! Безперечно, це лев!.. Мерщій, мерщій у засідку! Не гаяти ані хвилини!

      Неподалік височів марабут – стара гробниця святого під білою банею; над дверима, в ніші, стояли величезні жовті капці небіжчика, а на стінах висіли найдивовижніші приносини: поли бурнусів, золоті нитки, пасма рудого волосся… Залишивши князя з верблюдом біля марабута, Тартарен Тарасконський подався шукати місця для засідки. Князь Григорій хотів піти разом із ним, однак тарасконець не погодився: він збирався стати з левом на двобій. Тартарен попросив князя, щоб той нікуди не відлучався, і, обачний, як завжди, віддав йому свій гаман із цінними паперами та банкнотами: боявся, що лев роздере його своїми пазурами. Після цього наш герой вирушив на вивідки.

      Кроків за сто від марабута, на березі майже висохлої річки, виднів у присмерковому серпанку олеандровий гайок. Отут і влаштував Тартарен засідку: став, як і належало, на коліно, устромив великий мисливський ніж у пісок, а карабін взяв у руки.

      Западала ніч. Рожевий присмерк став ліловим, потім синім. На дні річки, поміж камінням, блищала, наче люстерко, ясна калюжа. Сюди приходили на водопій хижаки. На тому березі тьмяно біліла стежка, її протоптали поміж мастикових дерев леви своїми величезними лапами. Тільки глянеш на цю таємничу стежку – і вже мимоволі тебе проймає дрож. А до всього – невидиме життя африканської ночі: хрускіт гілки, м’які скрадливі кроки звірів, пронизливе виття шакалів, а високо в небі – величезні ключі журавлів, їхнє курликання, схоже на плач побитої дитини. Як тут не схвилюєшся!

      Хвилювався й Тартарен. Дуже хвилювався. У нього, бідолахи, навіть зуби цокотіли. Приклад карабіна стукотів об руків’я мисливського ножа, як кастаньєти… Що поробиш! Не завжди людина здатна опанувати себе; до того ж, якби героїв ніколи не охоплював страх, чого б ми вважали їх героями?…

      Ніде правди діти – Тартарен боявся, боявся увесь час. Та все ж, долаючи страх, чекав – годину, дві; проте героїзм, на жаль, теж має межі… Раптом тарасконець чує кроки: по висхлому річищі котяться під чиїмись ногами камінці. Охоплений жахом, Тартарен зривається на ноги, двічі стріляє в нічну пітьму і стрімголов мчить до марабута, забувши про свій ніж; він стримить у піску, наче пам’ятник жахові, найсильнішому жахові, який будь-коли опановував душу винищувача страховищ…

      – Князю, сюди!.. Лев!..

      Ні звуку.

      – Князю, князю, ви тут?!

      Князя там не було. Під марабутом стояв один лише добрий верблюд. На