Пітер Пен. Джеймс Барри

не вдається! О, це вже ні! То вже даруйте.

      Йому здалося, що пані Дарлінґ не збагнула всієї серйозності ситуації, тому він продовжив:

      – Попереджаю тебе, люба. Поки ця краватка не зав’яжеться по-людськи навколо моєї шиї, ні на яку вечерю я не піду, а якщо ми сьогодні не підемо в гості, я перестану ходити на службу, і ми будемо голодувати, а наші діти опиняться на вулиці.

      Але й тоді пані Дарлінґ залишалася спокійною.

      – Дай мені спробувати, милий, – запропонувала вона, і насправді це було саме те, про що чоловік і прийшов просити дружину.

      Своїми м’якими прохолодними руками вона зав’язала йому краватку, тоді як діти стояли навколо, щоб побачити, як вирішувалася їхня доля. Інші чоловіки обурювалися б, що вона вміла зробити це з такою легкістю, але пан Дарлінґ був занадто тонкою натурою для цього. Він подякував дружині недбало, відразу ж забувши про свій гнів, і вже за мить гарцював по кімнаті разом із Майклом на плечах.

      – Який ми тоді влаштували безлад, – зітхнула пані Дарлінґ, згадуючи це.

      – Наш останній безлад, – застогнав пан Дарлінґ.

      – О, Джордже, а пригадуєш, як Майкл спитав мене: «Мамо, а як ти дізналася, що це саме я?»

      – Пригадую!

      – Вони були такі милі, як гадаєш, Джордже?

      – І вони були наші, наші! А тепер їх у нас немає…

      Безлад припинився з приходом Нени. Пан Дарлінґ ненавмисно зіткнувся з нянькою і тут же набрався її шерсті на свої нові штани. І не важливо навіть те, що штани були нові. Це були перші в його житті штани із шовковою стрічечкою по боках! Звісно, пані Дарлінґ тут же почистила їх щіткою, але чоловік знову затіяв балачку про те, яка помилка тримати собаку як няньку.

      – Джордже, та Нена – просто скарб!

      – Не сумніваюся. Тільки часом я відчуваю, що вона сприймає дітей, як цуциків.

      – О ні, любий! Я впевнена, вона знає, що у них є душа.

      – Дуже дивно, – зауважив пан Дарлінґ у задумі. – Дуже дивно.

      Це був той випадок, коли його дружина відчувала, що має розказати чоловікові про таємничого гостя. Спочатку він кепкував над цієї історією, але відразу ж спохмурнів, коли дружина показала йому тінь.

      – Вона мені нікого знайомого не нагадує, – сказав він, ретельно все розглядаючи. – Але це вказує на якогось негідника. Пригадую, що ми саме про це дискутували, – зронив пан Дарлінґ, – коли Нена увійшла з ліками для Майкла. Більше ти ніколи не принесеш пляшечку з ліками в зубах, Нено, і це лише моя вина.

      Він був, без сумніву, мужньою людиною, та немає жодних сумнівів у тому, що він повівся доволі нерозумно з тими ліками. Якщо у пана Дарлінґа і були якісь слабкості, то одна з них полягала в тому, що йому здавалося, ніби все життя він дуже хоробро приймав ліки. Тому коли Майкл почав відштовхувати ложку з мікстурою, яку пропонувала Нена, пан Дарлінґ докоряв:

      – Будь чоловіком, Майкле.

      – Не хочу, не хочу! – вередував Майкл.

      Пані Дарлінґ вийшла з кімнати за шоколадкою для сина, та пану Дарлінґу це здалося пустощами.

      – Матусю, ти не повинна балувати його! – крикнув