Пітер Пен. Джеймс Барри

про листи.

      – Мені не пишуть листів, – відповів Пітер презирливо.

      – А твоїй мамі пишуть листи?

      – У мене немає мами, – зауважив він.

      У нього не просто не було мами, але йому мама і не була потрібна. Він узагалі вважав, що мама людині ні до чого. Але Венді, однак, одразу відчула, що стала свідком якоїсь трагедії.

      – О, Пітере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дівчинка, зістрибнула з ліжка і підбігла до гостя.

      – Я плакав не через маму, – обурився він. – Я плакав тому, що моя тінь не хоче до мене прилипати. Й узагалі, я зовсім не плаксій.

      – Вона що, відірвалася?

      – Так.

      Тут Венді побачила, що тінь валяється на підлозі зморщена й жалюгідна. Їй стало шкода Пітера.

      – Який жах! – сказала вона, але зараз же всміхнулася, бо помітила, що хлопчик намагався приклеїти її милом. Як справжнісінький хлопчисько.

      На щастя, вона відразу збагнула, що треба робити.

      – Її слід пришити, – сказала вона трохи по-дорослому.

      – Що таке «пришити»? – спитав він.

      – Ти занадто неосвічений!

      – Ні, я не такий.

      Але дівчинка раділа невігластву гостя.

      – Зараз пришию її тобі, мій малий хлопчику, – заспокоїла його Венді, хоча на зріст він був нітрохи не нижчий за неї. Дівчинка витягнула свою торбинку для шиття і пришила тінь до ніг Пітера.

      – Попереджаю, що буде трохи боляче, – турбувалася вона за «пацієнта».

      – О, я не буду плакати, – запевнив Пітер, який уже вважав, що ніколи раніше не плакав. Він зціпив зуби і не видав жодного звуку, аж поки його тінь не була міцно до нього пришита, хоч вигляд у неї і був дещо пом’ятий.

      – Її належало б випрасувати, – задумливо сказала Венді, але Пітер, ще той хлопчисько, був іншої думки. Він із дикою радістю застрибав по кімнаті. Бо вже й забув, що тінь йому пришила Венді.

      – Який я розумний! – репетував він захоплено. – Ох, який я розумний, просто жах!

      Доводиться визнати, що це марнославство Пітера було однією з його найбільш захоплюючих принад. І кажучи правду з жорстокою відвертістю, він ніколи не був скромним хлопчиком.

      Але це неабияк вразило Венді.

      – Ти хвалько! – вигукнула вона з крижаним сарказмом. – А я, звісно, нічого не зробила?

      – Трішечки зробила, – зронив Пітер недбало, продовжуючи гарцювати.

      – Трішечки! – відповіла дівчинка з гідністю. – Якщо я не можу бути корисною, то можу принаймні піти. – Вона знову залізла в ліжко і накрилася ковдрою з головою.

      Для того щоб розбурхати Венді, Пітер прикинувся, що вже йде, але це не допомогло, тоді він сів на краєчок ліжка і поплескав по ковдрі босою ногою.

      – Венді, – сказав він, – не уникай мене. Я не можу утриматися від кукурікання, якщо задоволений собою.

      Проте вона не визирала назовні, хоча й жадібно слухала.

      – Венді, – продовжив хлопчик голосом, якому жодна жінка ніколи не змогла б опиратися, – Венді, від однієї дівчинки більше користі, ніж від двадцяти хлопчиків.

      Тоді Венді, як і будь-яка інша жінка, хоча інших