Ім’я рози. Умберто Эко

тут відбулися, але синьйори їхні були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдинодушною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові.

      Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні, як я дедалі більше переконуюсь) пізнати свого нового вчителя.

      На наступних сторінках я не надто дбатиму про опис вигляду людей – хіба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться мені знаками німої, але проречистої мови – адже, як каже Боецій, ніщо не є таким скороминущим, як зовнішня форма, позаяк вона в’яне й міняється, як польові квіти з настанням осені; тож який сенс має нині говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки – бліді, коли й він сам, і всі, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сіризною їхні тіла (лиш дух, волею Всевишнього, промениться тим світлом, яке ніколи не згасне)? Але Вільяма хочу описати, раз і назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив’язуватися до старшого і мудрішого мужа не лише завдяки чарам його слова і гостроті розуму, але й через зовнішню подобу його тіла, яка теж стає їм любою, як постать батька, чиї жести і порухи син закарбовує у пам’яті, чию посмішку він ловить – і жодна тінь хтивості не споганює сей, мабуть, єдиний непорочний різновид тілесної любові.

      У давнину мужі були гожі й високі, а тепер вони схожі на дітей або карликів, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду світу, який старіється. Молодь не хоче здобувати знань, вченість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають, ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють, Марії вже не до вподоби споглядальне життя, а Марті – діяльне, Лія безплідна, а в Рахилиних очах – розкошолюбство, Катон же вчащає до лупанаріїв. Усе зійшло з путі істинної. Дяка Всевишньому, що у часи ті од свого вчителя я перейняв спрагу знань і відчуття праведної путі, яке не губиться навіть тоді, коли стежка вельми звивиста.

* * *

      Зростом був брат Вільям трохи вищий од інших людей, а через сухорлявість здавався ще вищим. Очі він мав орлині, а погляд – пронизливий; загострений і дещо гачкуватий ніс надавав йому сторожкого виразу, хоч довгобразе і ластате обличчя його – подібні обличчя я часто бачив в уродженців земель між Гібернією та Нортумбрією – вряди-годи зраджувало непевність і розгублення. З плином часу я зрозумів, що гадана ця його невпевненість насправді була всього лиш допитливістю, але тоді я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що раціональний дух не повинен її плекати, а живитись лиш істиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.

      Весен йому було, мабуть, з п’ятдесят, тож був він уже вельми похилого віку, але тіло його рухалось напрочуд невтомно і так спритно, що навіть мені нерідко важко було за ним поспівати. Бували в нього напади надмірної діяльності, і тоді снага його здавалась невичерпною. Та іноді дух його немов завмирав і ставав неповоротким, мов рак, тоді він